Життя розділилося на «до» та «після». З першого дня війни ми опинилися в окупації. Ці півтора місяця були чимось страшним: ми сиділи у вологому, холодному погребі площею метр на метр, навколо - Десна, мости підірвані, а з єдиного боку, де немає води, стоять рашисти. Ми були повністю відрізані від цивілізації. Навчаючись виживати в гуманітарній катастрофі, ми за звуком визначали калібр снарядів та відстань до розривів. Ділилися з сусідами останньою картоплею, крупами та консервацією, бо вітрини магазинів і аптек стали пустими.

Нашим дітям дуже важко. Дні та ночі в тому вогкому погребі досі сняться їм, а звуки сирен доводять до істерик. Вони живуть у постійному страху від нерозуміння, що буде завтра. Ми переїхали в невідоме місто, де не було нікого з близьких, маючи в кишені гроші лише на перший місяць оренди. Тут дітям складно знайти друзів: вони бояться зради, бояться зближуватися, бо знають - будь-якої миті може знадобитися новий переїзд. Постійне переживання за рідних, які з перших днів на фронті в гарячих точках, виснажує морально.

Попри все, ми намагаємося зробити їхнє дитинство щасливішим. Мій старший син, Іван, захоплюється футболом та боксом. Через стан здоров’я він уже рік не займається, але його велика мрія - повернутися в ринг. Його надихають перемоги Усика. Молодший, Сашко, любить малювати та складати пазли. Він дуже чутливий, його може засмутити навіть маленька образа, але він мріє стати відомим художником. Ми продовжуємо триматися і йти вперед заради майбутнього наших дітей.