Герус Людмила, вчитель, Рівненський ліцей "Центр надії" імені Надії Маринович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Творити життя – це мистецтво справжніх, сильних та усвідомлених особистостей. Такими є мої найрідніші українці! Чи може творитися життя там, де чорний птах війни несе горе й відчай?  Так, навіть за таких прикрих умов може творитися життя. Світло ніколи не зникає. Завжди, у кожній безнадійній ситуації, знайдеться місце для  зернятка любові. І як тільки воно посіється  – одразу терези переважують на користь добра. Я вірю в цю істину.

Моє життєтворення в умовах війни розпочалося з волонтерства. Це, мабуть, був єдиний вихід зберегти свою внутрішню силу та відчувати єдність із народом.

Наш ліцей одразу став волонтерським хабом, а педагоги, як і більшість українців, - невтомними благодійниками. Як вчителька української словесності, організовувала  написання дітками листів для наших захисників.

Творити життя – це берегти фізично й ментально себе та своїх рідних. Пів року рятувала донечку в польському містечку Радзимін. Моя дівчинка ходила до місцевої школи, а я викладала онлайн українську мову та літературу для рідних учнів, яких війна розкидала в різні місця. Як же дивувалися поляки, що «научителька» не шукає вигіднішої роботи в них, а щодня проводить уроки в українській школі! Але разом із подивом у них зростала повага до мене. Я зустріла друзів, які розділили мій біль і відчай, які робили будні менш сірими, а свята – більш теплими.

Як добре, що в безпечній від війни країні я змогла набратися внутрішньої сили, щоб стати опорою собі та донечці.

Творити життя – це наповнити сенсом власне буття. На осінь ми повернулися до України! Моє серце билося у стократ сильніше, хотілося зробити все можливе, щоб мої учні мали цікаве, змістовне та безпечне навчання. Опанувала курси з надання домедичної допомоги, прослухала тренінги з психологічної підтримки, підшукала цікаві форми робіт зі школярами. А коли наставало відчуття втоми, виснаження, то зверталася про допомогу до психолога, завдяки якому навчилася зберігати власну цінність і цілісність. А ще молилась…

Творити життя – це ділитися своїм світлом. Мала унікальний досвід проведення майстерок та уроків української мови для ВПО.

Бажання обійняти серцем кожну родину, кожну людину, хто вимушено залишив рідні домівки, знайшло продовження у творчих зустрічах, які об’єднували та згуртовували всіх українців.

Творити життя – це натхнення та підтримка. Трапляються періоди в житті, коли я потребую дружнього плеча, але й часто підставляю своє, кому це більше потрібно. Душі українців у час війни – це оголений до болю нерв, це  натягнута тятива, це мереживна хмарина, це порцелянове горнятко… Як треба бути обережним і уважним до кожного, а особливо до дітей.

Творити життя – це розмальовувати будні в яскраві кольори. Якось прочитала слушне зауваження психологів: «Діти відчувають безпеку, коли дорослі організовують належний простір для навчання та дозвілля. Для маленьких душ це означає, що життя триває». Разом із колегами-однодумцями почали проводити для учнів цікаві поїздки, творчі вечори, чаювання в теплому колі, майстерки, зустрічі з непересічними особистостями.

І зараз, коли дивлюся на своїх восьмикласників, із радістю усвідомлюю, що, попри гіркий час для дорослішання, вони зростають в довірливих та дружніх умовах, із цікавістю пізнають світ.

Творити життя – це метафізичне усвідомлення, що живемо раз і варто  з честю писати власну книгу буття. Раз ми народилися в такий складний час, значить, у нас достатньо сили, аби гідно пройти всі випробування. І коли дивишся на портрети у вічі загиблим воїнам, розумієш, що найсміливіші та найкращі віддали життя, аби ми його творили. Вони взяли на себе найтяжчий удар, а ми продовжуємо спільну справу – працюємо на Велику Перемогу!

Творити життя – це обирати світло в думках, словах і діях. Несімо це світло в домівки, де тьмяно світять ліхтарі.

Напередодні тисячного дня війни вогник мого серця палахкотить, бо сповнений любові, бо вірить і надіється. Творімо життя, любі українці!