Бабенко Маргарита, 9 клас, Гоголівський ліцей Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Боговик Наталія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Минуло понад тисяча днів відтоді, як наше життя змінилося назавжди. Кожен з нас став частиною війни. Дні сповнені переживань і надії. Мій шлях протягом цього часу - це шлях випробувань, страху, втрат, а також сили і незламності. Коли почалася війна, я постійно хвилювалася за рідних і друзів, особливо тих, хто опинився в небезпечних місцях. Вночі було гучно і страшно.

Ми спали біля несучої стіни. Заклеїли вікна. Завжди при собі мали "тривожну валізу". Батьки підготували інструкції на випадок обстрілів. Але навіть коли ми були всі разом, тоді страх і тривога не зникали. 

Незабаром до нас з Києва приїхала тітка зі своєю родиною. Разом ми трималися одне одного. Підтримували, як могли, і допомагали військовим. Однак через загрозу окупації були вимушені залишити свій дім і вирушити в невідомість. Після довгої, виснаженої дороги зупинилися у двоюрідної бабусі в Білій Церкві, але на ранок вирішили їхати далі. Тітка з сім'єю поїхала на Закарпаття, а ми -  на Полтавщину, де мешкала  бабуся. Життя в селі було спокійнішим, проте я продовжувала хаилюватися за тих, хто залишився в небезпечних місцях.

Найстрашніше було, коли зв' язок з бабусею, дідусем і подругою з Чернігова, зникав. На щастя, вони змогли евакуюватися і залишитися неушкодженими.

Згодом родичі з Чернігова приїхали до села, в якому ми тимчасово перебували. Ми часто бачилися, підтримували  один одного. Попри те, що в селі було спокійніше, туга за домівкою ставала дедалі сильнішою. Коли ситуація на Броварщині стабілізувалася, ми повернулися додому. Рідне село прийняло нас із новим відчуттям безпеки, хоча ми розуміли, що ризики залишаються. Разом з батьками я почала допомагати військовим. Плели сітки, готували їжу, збирали кошти, тобто робили все, що могли, щоб підтримати захисників. Навчання в ліцеї теж відновили: тиждень - дистанційно, тиждень - у школі з укриттям.

Мені вдалося поїхати до Чернігова. Там я побачила дідуся, бабусю, подругу. Це були важливі миті, коли я відчула, що зв'язок з рідними і наша сила - незламні, не зважаючи на всі перешкоди. 

У 2023 році мої батьки долучилися до організації акції збору коштів для ЗСУ.  Разом з батьками знайомих та їх дітьми випікали пиріжки, тістечка. Продавали в Броварах. Виручені кошти спрямовували на  допомогу військовим. У 2024 році в ліцеї, де навчаюся, збудували сучасне укриття. Учні тепер навчаються у безпеці. Продовжуємо збирати кошти в підтримку захисників.

Хоча дні сповнені тривоги, кожен з нас робить все можливе, щоб допомогти тим, хто нас захищає. Навіть у найважчі дні ми залишаємося незламними, знаходимо сили один в одному. 

Тисяча днів війни навчила мене, що сила полягає не тільки у фізичній витривалості, а й у підтримці рідних, здатності допомагати та не здаватися. Кожен з нас - частинка великої мозаїки України. Ми всі разом. Наші серця б'ються в унісон з кожним, хто намагається зберегти нашу свободу.