Камеш Михайло, 10 клас, Шполянський ліцей №5 Шполянської міської ради ОТГ Черкаської області

Вчителі, що надихнули на написання есе - Книгиницька Марія Петрівна, Лісогор Лариса Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я звичайний підліток, такий як і більшість у моєму містечку, чи то й країні. Багато читав, грав з друзяками у футбол та волейбол. Забув, що ми ще й пікніки влаштовували на стадіоні після гри. Я таким був. До 24 лютого…А потім зателефонувала сестричка з Києва, що війна. Чи злякався я?  Не зрозумів спочатку. Захвилювався сильно, як моя Сашуня тиждень добиралася додому автостопом, як приїхавши закривала голову руками при гудку сирени… Бо вона відчула перші дні війни на собі, ховалася в метро, і приїхавши склала «тривожну валізку» для всіх нас.

Нас троє: мама, сестричка та я.  Тоді я ще не відчував відповідальності за них. А за цей час все змінилося, і моя свідомість теж.  

Так як моє містечко є центром України і від бойових дій далеко, то воно стало прихистком кількох тисяч внутрішньо переміщених осіб.  Вони заселялися у порожні будинки, облаштовували їх, а ми, сусіди допомагали як могли і чим могли. От в такий будинок заселилася родина із Харківщини. Троє хлопців почали ходити до нашої школи. Вони були малослівні, можна сказати, що не йшли на контакт. Але завдячуючи випадку, з одним із братів ми стали друзями.  Якогось дня був сильний вітер, і в моєму дворі розчахнулася стара груша. Мама була на роботі, а сестра в центрі гуманітарної допомоги при КЗ «Центр культури та дозвілля» волонтерила.

Я намагався витягти гілку з двору, та щось не виходило. Даня допоміг. Просто допоміг, мовчки. Як ми все винесли, зайшли в хату помити руки і він побачив пиріжки (їх ввечері мама спекла).

У нього потекли сльози. І він почав говорити: «Як я сумую за мамою, вона ж дома, а я й брат з родиною тітки і її сином втекли від війни сюди… Ти знаєш, я так боюся за маму, як вона там, де ховається? Будинку нашого нема, лише старенька літня кухня і погріб… А ми тільки побудували будинок… У мене є ще старший брат, він захищає наші землі, і тому мама залишилася дома, щоб бути ближче до нього. І щось спече і щось приготує і йому передасть. Вона теж такі пиріжки пекла. А з чим у вас? З капустою? Можна?».

Ми ще довго сиділи на кухні у мене і говорили. Потім Даня пішов. Прийшли мої рідні. І я зрозумів, що я щасливий, бо вони поруч. Кілька хвилин я їх обіймав та не хотів відпускати.

Через кілька місяців прийшла страшна звістка, що старший брат Дані загинув, і він з братом повернулись додому, до мами, під постійні вибухи, обстріли, але до мами і брата, до його останнього прихистка. Мені тоді було 13 років, а Дані 12. Він навчається онлайн, якщо є інтернет… Також з мамою плете сітки… Він для мене герой!

Ми телефонуємо один до одного, особливо як у новинах читаю про обстріли поблизу нього. Головне мені почути: «Міша, все ок, мама і ми живі…».

Моя родина так як Даніна донатить, плете сітки, готує передачі для захисників, проте як багато людей, які мислять як Матінка Кураж з твору «Матінка Кураж та її діти» Бертольта Брехта бажають «Щоб війна не закінчувалася», бо наживаються на цьому. Сумно… Та не зупинятимусь і буду допомагати, хоч трішки наближати перемогу. А Даня буде для мене прикладом! Слава Україні! Слава її героям!