Густенко Ольга, вчитель ліцею №69 Одеської міської ради

«Війна. Моя історія»

Вересень традиційно відкриває  осінню пору. Того 2022 року осінь прийшла в місто рано. Сонячні промені все ще стелились теплим світлом і в розквіті дня прогрівали   землю так, немов знову повернулося літо. У повітрі вже  парували білосніжні павутинки, а небо час від часу окутував сірий їдкий дим. У таку пору майже біля кожного будинку цвітуть квіти. І завжди їх різнобарв’я вражає. Тієї осені в місті квітів значно поменшало. І не тому, що перестали цвісти, просто за літні місяці сонячне проміння випалило їх вщент. Дбайливі господині завжди поливають щовечора, а тепер нема кому подбати про осінні квіти. Півроку окупації змінили місто до невпізнаваності…

А на календарі вже перше вересня. Порожньою вулицею йшов Максим, повертаючись додому. Згадавши про дату в календарі, одразу пригадалося минулорічне свято Першого дзвоника: посмішки вчителів, букети прекрасних квітів, обійми однокласників,  прикрашена школа, і його улюблена вчителька Ірина Володимирівна. Так згадуючи, Максим зловив себе на думці, що ті шкільні роки й були справжнім щасливим дитинством.

Багато його однокласників виїхали з міста, та й кращий друг Таврик із сім’єю також поїхав. Тепер навіть не завжди є можливість поспілкуватись телефоном. Думав Максим про все, що гріло дитячу душу: музичні перерви в школі, конкурсі заходи, уроки фізкультури на свіжому повітрі – все це лишилося в минулому. А що ж тепер буде? А як же навчальний рік? Невже доведеться просидіти вдома  і пропустити рік навчання?

Так хлопчина дійшов додому, тихенько затулив хвіртку і похнюпленим кроком увійшов у хату.

–Де ти ходиш, синочок? Я вже почала хвилюватись?- стурбовано промовила мама,- сідай вже за стіл, бо вечеря стигне. Максим слухняно сів за стіл, проте апетиту не було. Зробивши вигляд, що трішки поїв, подякував мамі та пішов у свою кімнату. Довго не міг заснути сьогодні, спогади про однокласників та вчителів крутились в голові, як віхола, то вщухали, то знову вибухали з неймовірною силою. Ледь здержувався, щоб не заплакати. Ні, не можна! Так, міркуючи до ранку, хлопець твердо вирішив спробувати завтра приєднатись до дистанційних уроків, які проводять вчителі, що мали можливість виїхати. «Звичайно, приєднаюсь! Всіх своїх побачу, привітаю із початком нового навчального року!»- на тому й заснув.

Врано прокинувся від того, що мама з бабусею вже повставали і по-тихеньку порались на кухні. Бабуся завжди намагалась підтримати маму, коли та впадала у відчай, плакала або що. Залишившись утрьох, і Максим розумів, що він єдиний чоловік в родині, тепер і йому не можна бути слабким.

Поснідав нашвидкоруч, адже так вже не терпілося приєднатись до навчання. Яке ж було розчарування хлопця, коли виявилося, що інтернет дуже поганий і не вистачає потужності, щоб  хоча б відкрити вікно zoom. Навіть виліз на вулиці на драбину, намагався підняти старенький телефон вище, до гори, аби краще ловило. І все було марно. Плани продовжити навчання  тепер були під сумнівом. 

Аж раптом  у ворота хтось впевнено постукав. Максим зліз із драбини і підійшов до воріт. Тут же із хати вийшла і мама. Відчинивши хвіртку, побачили Ірину Володимирівну. Але вона чомусь була у супроводі двох російських військових з автоматами.

–Максим, добрый день! Я рада тебя видеть. А почему же ты не пришел в школу, ведь уже прошло два учебных дня? – заговорила до хлопця вчителька. А Максим стояв, як вкопаний, не розуміючи, що відбувається.

–Максим, приболел, пока посидит дома, – відповіла мама, помітно нервуючи і закриваючи собою сина, намагалась притулити його до себе.–Когда выздоровеешь, обязательно приходи. В школе все осталось, как и было, ведь дома сидеть не вариант, учеба продолжается,- поплескавши хлопця долонею по щоці, посміхнулась вчителька і вирушила до виходу,  – буду тебя ждать!

І гнів  і сором охопили Максима. Невже справді пішла на співпрацю? Невже погодилась працювати у російській школі?  Але факти говорили самі за себе. Сьогодні вперше за період війни Максим заплакав…Заплакав гірко і прикро. Заплакав не від фізичного болю, а від болю розчарувань, від болю  розбитих дитячих надій, від усвідомлення того, що ті кому вірив, виявляються зрадниками. Пригнічена  свідомість не хотіла вірити у те, що бачили очі.  Розбиті дитячі мрії  навіть в уяві вже не  видавались реальними. Хлопчина, що проживав із мамою та бабусею; хлопчина, який вірив  вчителю, як собі; хлопчина, який сумував за шкільними буднями, тепер невпинно плакав на ліжку. Адже був ще зовсім дитиною, зовсім юним  і недосвідченим.