"Після жорстоких обстрілів щоразу думаєш, що це може бути твоя остання мить"

Посилаєва Тетяна, 10 клас, Роганський академічний ліцей Харківського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання: Зібарова Людмила Миколаївна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Вона

Елегантна та вродлива, закутана в яскравий шалик, вона сиділа на дерев’яному ганку своєї нової тимчасової оселі з горнятком духмяного чаю в руках. Примруживши очі від яскравого, проте вже не такого палючого вересневого сонця, неспіхом споглядала багряно-жовте кленове листя, яке цнотливо тріпотіло в обіймах легенького осіннього вітру та, вдоволене, милувалося своїми новими кольорами. Її тоненька постава граційно випромінювала світло, причому було незрозуміло, чи то сонечко розсіяло по ній свої промені, чи то вона так сяяла зсередини.

Сьогодні день був якимось особливим. Вона не могла збагнути, що сталося. Але з самого ранку відчувала дивний стан оновлення. Ніби ангел поцілував її в скроню та забрав усі надумані проблеми. «Як легко та затишно на душі», - усміхаючись, подумала Вона. Відчуття, як у дитинстві, в мами на колінах. Коли хотілося просто пригорнутися до рідного тіла та насолоджуватись моментом затишку й тиші під ритми стукоту рідного серця. Тиша, ось чого бракувало останнім часом. Особливо після жорстоких обстрілів, коли щоразу думаєш, що це може бути остання мить твоєї свідомості...

Спершу було страшно та лячно. Але потім…

Коли перша хвиля заціпеніння проходить, ти розумієш, що в цьому житті є ще два життя, дорожчих за твої. І тут вже боїшся не за себе, а за них.

І твій біль помножується втроє. Ти пригортаєш їх до себе, як маленьких пташенят, та чуєш, як калатають їхні серця. Ти намагаєшся бути сильною й навіть робиш спроби жартувати, але виходить якось кострубато... і ти затихаєш...

...Знову щось летить... Схоже на ракету... До нас чи від нас? Боже, як гучно! Хочеться тікати, бігти та кричати чимдуж, щоб вивільнитися від усього, що назбиралося всередині. І ти уявляєш собі чисте поле в десятки, ні, краще в сотні кілометрів, які розкинулись просто неба в нашій рідній Україні та, збиваючи коліна і розмазуючи сльози по обличчю брудними руками, біжиш, перечіпаючись через стерню, вдихаючи холодне осіннє повітря, вдираючись туди, де тебе не повинно бути. Над тобою нависає шмат чорної хмари, яка ось-ось проллється холодним дощем, та ти біжиш. І ось уже сльози змішуються з ливнем, який періщить просто звідусіль. Ти чуєш несамовитий грім та прямо перед тобою в землю встромляє свій край блискавка і оперізує тебе паралічем... зупиняєшся... Дивишся в небо і хочеш крикнути: «За що?». Але втомлено переводиш погляд на ноги, які зав’язли по коліна в багнюці, і тяжко видихаєш. Закочуєш очі, бо розумієш, що Тебе зупинили. І врешті-решт видавлюєш з себе: «Для чого? Що далі?»...

Насниться ж таке ... Здавалося, що трішки вже видихнула. Але ні, знову приходить у снах і щоденно болить і болітиме доти, доки ... мабуть, доки ми житимемо та пам’ятатимемо цю безглуздо розв’язану війну і безліч втрат та ран, які вона з собою принесла.

Тому тоненька, як лоза, але така мужня українка сиділа на ганку і, примруживши очі від яскравого ласкавого вересневогІ твій біль помножується втроє. Ти пригортаєш їх до себе, як маленьких пташенят, та чуєш, як калатають їхні серця. Ти намагаєшся бути сильною й навіть робиш спроби жартувати, але виходить якось кострубато... і ти затихаєш...

...Знову щось летить... Схоже на ракету... До нас чи від нас? Боже, як гучно! Хочеться тікати, бігти та кричати чимдуж, щоб вивільнитися від усього, що назбиралося всередині. І ти уявляєш собі чисте поле в десятки, ні, краще в сотні кілометрів, які розкинулись просто неба в нашій рідній Україні та, збиваючи коліна і розмазуючи сльози по обличчю брудними руками, біжиш, перечіпаючись через стерню, вдихаючи холодне осіннє повітря, вдираючись туди, де тебе не повинно бути. Над тобою нависає шмат чорної хмари, яка ось-ось проллється холодним дощем, та ти біжиш. І ось уже сльози змішуються з ливнем, який періщить просто звідусіль. Ти чуєш несамовитий грім та прямо перед тобою в землю встромляє свій край блискавка і оперізує тебе паралічем... зупиняєшся... Дивишся в небо і хочеш крикнути: «За що?». Але втомлено переводиш погляд на ноги, які зав’язли по коліна в багнюці, і тяжко видихаєш. Закочуєш очі, бо розумієш, що Тебе зупинили. І врешті-решт видавлюєш з себе: «Для чого? Що далі?»...

Насниться ж таке ... Здавалося, що трішки вже видихнула. Але ні, знову приходить у снах і щоденно болить і болітиме доти, доки ... мабуть, доки ми житимемо та пам’ятатимемо цю безглуздо розв’язану війну і безліч втрат та ран, які вона з собою принесла.

Тому тоненька, як лоза, але така мужня українка сиділа на ганку і, примруживши очі від яскравого ласкавого вересневого сонця, неспіхом споглядала пожовкле кленове листя, яке цнотливо тріпотіло в обіймах легенького осіннього вітру та вихвалялося своїми новими кольорами, насолоджуючись тишею та дивовижним моментом цього життя.

Війна навчила цінувати кожен його момент...