Мене звати Євгенія Михайлівна. Я жила в селі Урожайне, що у Волноваському районі Донецької області. Моя молодша донька Надія 22 лютого 2022 року зателефонувала мені та повідомила, що разом з чоловіком Олександром та дворічним сином Ярославом вони виїхали з Харкова до Полтавської області через обстріли міста з усіх видів зброї. Ця новина шокувала мене. Я ввімкнула телевізор, і важко передати той біль і розпач, які охопили мене: чому це сталося і за що?

Дуже важко було спостерігати, як вулицями села гуляють люди, які називають себе "освободителями". У червні 2022 року село ще не було зруйноване, лише деякі будівлі були частково пошкоджені. Але 13 червня під час обстрілу в моїй хаті пошкодилися вікна, двері, дах, а також речі та побутова техніка.

Я не стримувалася від гніву - сказала все, що можна і не можна росіянам, які приходили подивитися на наші руїни, дивуюся, що вони мене не пристрелили на місці.

Найбільше мене шокувала поведінка деяких наших людей, які не приховували радості від приходу окупантів. Вони називали їх "онуками", "дітками" і годували "пиріжечками".

У нас виникали проблеми з питною водою, електроенергією, зв'язком і Інтернетом. Ми готували їжу на раз, бо не було, де зберігати, і ходили до колодязя за водою.

Ми виїхали з села разом із чоловіком. Зараз ми проживаємо в Запоріжжі. Багато ситуацій потребувало допомоги, і наші сусіди, друзі та незнайомі люди підтримували нас. Також нам допомагали благодійні організації, зокрема ваша. Мене дуже радує, що наші співвітчизники допомагають одне одному. Це зберігає віру і дає надію, що нашу біду не залишать без уваги. Ми пенсіонери і дуже хочемо відновити нашу пасіку.

Після вибуху я зібрала жменю уламків у хаті і дивлюся на них, плачучи, і вдячна Богу, що на момент вибуху нас не було вдома, бо ці уламки могли просто нас знищити.