Я вихователь дитячого садка. Мій чоловік – футбольний тренер у дитячій спортивній школі і засновник громадської організації. Ми - мешканці Зарічного. Наша старша донька жила в Лимані. Вона зателефонувала 24 лютого і сказала, що в місті почався обстріл, тому вирушила до нас. Ми були шоковані. Відразу згадали 2014 рік. Тоді у нашому районі було неспокійно. 

Ми з чоловіком працювали упродовж усього березня і частково у квітні. Не збиралися виїжджати, бо думали, що не буде надто небезпечно. А коли ситуація значно погіршилася, було складно дістати бензин. 

У нас зникли всі комунікації. 21 квітня чоловік сходив по воду до сусідів, у яких був колодязь, розпалив вогнище і чекав, поки нагріється вода. Я з дітьми сиділа в погребі. 

Раптом у сусідський двір прилетів снаряд. Була потужна вибухова хвиля. Один осколок роздробив чоловікові лопатку та ключицю. Люди прибігли на допомогу, занесли його у підвал. Намагалися зупинити кров, але безуспішно. 

Наші автомобілі були розбиті. Сусідам ледь вдалося завести один із них. Хтось приніс літр бензину. Так ми вивезли чоловіка до батьків, що мешкали на сусідній вулиці. Там ми також сиділи у підвалі. Я обробляла рану, але ніяк не вдавалося зупинити кров. 

Я залізла на горище, щоб зловити зв’язок. Зателефонувала сестрі та знайомому волонтеру, пояснила ситуацію. Вони зв’язалися зі швидкою допомогою і ДСНС. Однак, через потужний обстріл так ніхто і не приїхав. 

Наступного дня мер знайшов волонтерів, які пообіцяли допомогти. Вони приїхали ввечері. О третій годині ночі ми прибули у Дніпро. Чоловіка одразу забрали в реанімацію. Виявилося, що в нього була пробита легеня.

Після того, що сталося з чоловіком, у дитини розвився невроз. Вона здригається від кожного гучного звуку.  

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Мрію повернутися додому. Знаю, що будинок пошкоджений, школа, у якій я працювала, теж. Однак ми все відбудуємо.