Окупанти сильно тероризували мирне населення півдня України. Особливо потерпали АТОвці та їхні сім’ї

Я працюю медсестрою, 24 лютого якраз була на зміні. Спустилася до мене санітарка і сказала, що війна почалася. Я казала, що не може бути - мабуть, це навчання. Потім почало бахати все сильніше. Була десь п’ята ранку. І так ми зрозуміли, що це дійсно війна. А вже приблизно о 07:30 почала вити сирена. Ось так почалася в нас війна. Всі були в шоці. Ніхто не знав, що робити далі, що і як буде. До цього ніхто не був готовий. 

Продуктів спочатку не було, а потім їх завозили з Криму. Ціни були дуже високі, але ми якось прилаштовувалися. 

Гроші знімали під процент, шукали лазівки вай-фаю по дворах. Зарплату українську нам переказували, і ми її теж знімали під великі проценти. Ось так і виживали.

Найбільше шокувало, коли мою медичну сестру з її чоловіком-АТОвцем окупанти забрали та утримували п’ять днів. Не випускали, як вони сказали, «до выяснения обстоятельств». Чоловіка так і не відпустили, а її відпустили. Після того, як у них побула, вона навіть хотіла на себе накласти руки. Це було дуже страшно. Сильний нервовий зрив у неї був. І нас усіх дуже трясло від таких подій. Ми не знали, що нам робити і чого нам чекати. 

Ми були в окупації весь час. Потім зайшли наші, і росіяни почали сильно бомбити Херсон. Після сильного обстрілу, коли в нас пропало світло в лікарні (я знову тоді була на зміні), ми вирішили виїхати з Херсону. Це було вже в листопаді, 26 чи 27 числа. Виїхали в село до батьків.

Хочемо назад у Херсон, хочемо назад на свою роботу. Хочемо миру, щоб діти ходили в школу, щоб у дітей було майбутнє, а не гаджети, телефони, від яких у них зносить дах. Хочеться життя такого, як було до війни, але ми всі розуміємо, що його вже не буде. Усі морально постраждали – як діти, так і ми, дорослі. Мріємо про спокій.

Поки керівники країн не сядуть за стіл переговорів, миру не буде. А коли це станеться – одному Богу відомо. Від нас нічого не залежить.