Наталія не виїжджає з Краматорська, бо не може залишити чоловіка і свою відповідальну роботу. Їх діти не виїжджають з Харкова, бо небезпечно у всій Україні

24 лютого незрозумілий був день, страшний. Я збиралася на роботу йти. Я інвалід другої групи по зору, працюю в організації УТОС. Як завжди, зранку все треба встигнути, зібратися на роботу – і тут почалися прильоти. Було дуже страшно. 

Магазини та аптеки стали зачинятися, нестача ліків була. Ми просили знайомих, щоб нам із Дніпра привозили ліки. Ми з чоловіком на початку квітня переїхали на дачу, як ми тепер її називаємо, - у дім наших батьків. 

Ми були в селищі, і тут нас застали знову прильоти. По селищу дуже багато прильотів було, дуже багато руйнувань. Дуже страшно було. 

Ми уже почали ми звикати до всього. У місті все ж таки залишилися люди. Я - голова правління організації УТОС у Краматорську, і мені ж треба було займатися своїми інвалідами, які залишилися в місті. Потрібно було десь якусь допомогу шукати. Приємно вразило те, що люди відгукувалися на наші прохання, нам надавали допомогу благодійні фонди. 

Діти мої з Харкова дуже довго не хотіли нікуди евакуюватися. А як уже близько до них почалися прильоти, я їх просила, щоб виїжджали. І вони виїхали до батьків, які теж евакуювалися. У квітні 2023 року повернулися до Харкова. Тепер знову я їх прошу, молю виїздити, а вони не хочуть мене слухати - кажуть, що всюди прилітає, що нікуди не заховаєшся від прильотів. 

Друга дитина моя доросла працює в Донецькому обласному краєзнавчому музеї, збирає всяку інформацію. У неї багато цікавого є. Але вони на Дніпропетровщину евакуювалися, їм там трохи легше. Я теж виїздила до дітей, якийсь час була там. Але ж чоловіка не кинеш самого тут. Тому катаюся з Краматорська до дітей у Верхньодніпровськ. Ось так ми і живемо. Дуже часто прилітає по Донеччині. 

Хочу бачити майбутнє тільки щасливим, багатим, квітучим. Щоб у владі навели лад, щоб не було зрадників, щоб не розкрадали бюджет. Щоб у нас усе в країні було гаразд. Щоб ми могли спілкуватися, як раніше, їздити одне до одного. Щоб усе в нас налагодилося, все процвітало. 

Усе це в нас було, але, на жаль, тепер воно зруйноване. Заводи зруйновані, інфраструктура зруйнована. І все хочеться відновити, щоб людям було де жити. 

Цілі села стерті з лиця землі і міста – такі, як Бахмут, Авдіївка… Дуже їх багато, всіх не назвати. 

Мій хрещений син пропав безвісти. Моєї найкращої подружки син і його побратим. Вони до мене завжди заїжджали, і я їх тут зустрічала чим могла, смаколиками всякими балувала. А потім пішли в бій і не повернулися. Це дуже важко. Болить за кожну родину, яка втратила своїх близьких.

Дякую Благодійному Фонду Ріната Ахметова, який допомагає гуманітаркою. Нам видавали колись у місті. Всім благодійним фондам велика подяка. У нашому місті дуже багато переселенців. І коли стоїш та чекаєш гуманітарку, вони розповідають про себе: у чому стояли, в тому і тікали, тільки б залишитися живими. Люди залишилися без житла. Тож хочеться миру, щастя, благополуччя. Щоб усі родини з'єдналися, щоб хлопці наші всі повернулися живими.