Олександр - багатодітний батько, якому довелося пройти крізь пекло війни буквально з перших її годин. Його рідне село опинилося в окупації вже 24 лютого, а за тиждень чоловіка схопили й кинули до російського полону. Здавалося б, Олександр пройшов найстрашніше - тортури, голод, приниження, руйнування домівки. Та ніч на 17 травня 2025 року в Києві, куди чоловік евакуювався з родиною, назавжди врізалася в пам’ять.

Комбінована атака: шахеди, ракети, уламки й пожежі просто поруч. Під час російського обстрілу він чатував на вулиці й стукав у вікна, коли чув загрозу, а сам ховався у під’їзді. На щастя, квартира Олександра вціліла, але спокою немає - ані зовні, ані всередині. Після всього пережитого він добре знає: найгірше - це не руїни, а постійне відчуття, що все може повторитися. І найбільше, про що мріє сьогодні, - не просто про тишу, а про справжній, остаточний мир. Для себе. Для родини. Для всієї країни.