Софія Цапук, 8 клас
Любомльський ліцей № 1 ім. Наталії Ужвій 
Вчитель, що надихрнув на написання есе: Патієвич Вікторія Степанівна

1000 днів війни. Мій шлях

Що для тебе означає війна, якщо тобі неповних тринадцять? Нав’язливе завивання сирени знову кидає в гарячку роздумів… Здається, це слово переслідує мою свідомість! Воно миготить у стрічці новин, долітає відлунням музичних уривків по радіо, щоранку звучить шкільною хвилиною мовчання, ритмічно пульсує у мозку, відбиваючи мелодію похоронного маршу  на честь чергового полеглого героя.

Хоча моє містечко знаходиться не в зоні бойових дій, однак відчувається, що війна заполонила ввесь простір.

Вона скрізь: сумно дивиться заплаканими очима жінки в чорній хустині, пробираючись глибоко в душу; шокує понівеченою зовнішністю людей у формі, яких все частіше зустрічаєш на вулицях; нагадує про себе похмурим виглядом військової техніки, яку раніше доводилося бачити хіба що в ютубних відеороликах… Не можливо не думати про війну, коли ти відчуваєш її всім собою.

Після 24 лютого 2022 року моя Україна перестала бути для мене якоюсь поважною жінкою в похилому віці, яка втомилася від постійних поневірянь.

Раптово вона перетворилася на мужню, войовничу дівчину в «пікселі» зі зброєю в руках і з жовто-блакитною стрічкою у волоссі.

ЇЇ стрімкий погляд з-під чорних зломлених крил-брів спрямований у майбутнє. У цьому погляді нема навіть натяку на страх, у ньому – лише твердий намір до кінця боротися за свій шлях до майбутнього, і боронь боже комусь стати на цій дорозі!

Зараз війна стала для мене більш … логічною. Саме  так, адже ще зовсім недавно важко було пояснити собі, як у 21 столітті можуть так безглуздо гинути люди! Тепер розумію, що не безглуздо… Що це було запрограмовано ще багато років тому, і зараз лише наступний етап… Ніби естафета, яку ми перейняли від попередніх поколінь. Враз ота не зовсім зрозуміла постать Шевченка у «вічному» кожусі набрала для мене зовсім іншого сенсу. Тарас через віки промовив до мене й до інших українців словами з напівздертого руками  військових білборду:
Борітеся – поборете.
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая!

Саме в боротьбі здобувалося все, що ми, українці, маємо зараз: величезні простори родючої землі, славну історію, багатющу мову, оригінальну культуру, неповторну пісню, а найважливіше – право називатися нацією. Так, ми платимо високу ціну, але й на вагах – надто дорогий товар.

Короткий стогін сирени… Видих… Відбій… Ніщо не може тривати вічно. Після поганого завжди мусить бути щось хороше, світле. Моя мама часто повторює: «Що нас не вбиває, те робить нас сильнішими». Так, ми станемо сильнішими, неодмінно, українці, чуєте?! Ми підіймемо нашу калину, хай там що! І, звісно, розвеселимо Україну! Спільними зусиллями: зі зброєю в руках або випікаючи солодощі, лікуючи й навчаючи, відмовляючись від усього ворожого в мові, пісні, побуті, чесно виконуючи свій обов’язок, дбайливо торуючи наш український шлях.