Після початку повномасштабного вторгнення ще місяць намагались жити вдома, але ночувати в підвалі з двома дітьми вже не було сил. Поїхали просто куда очі гляділи, аби було тихо. Більше року знаходимось далеко від дому, від рідних та від друзів.

Найважче було залишитись без квартири та роботи, діти без улюблених шкіл та кружків. Пояснювати дітям кожен раз чому ми не можемо поїхати додому. Було тяжко з продуктами, але більш собі відмовлю, ніж дітям.