Пасікун Даніїл

10-б клас, заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів – заклад дошкільної освіти №5 Тростянецької міської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Трофімцова Вікторія Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна мене застала в місті Харків. Туди я поїхав у гості до своєї двоюрідної сестри. Ми планували сімейний відпочинок: прогулянки на природі, відвідини кафе та аквапарку. Плани… Думки про розваги та відпочинок … І тут – усі сподівання розбилися об страшне слово «війна». До останнього моменту не вірилося, що це відбувається насправді, але паніка, звуки вибухів, сирени та кілометрові затори підтвердили – це не сон. Не вигадка письменника-автора одного з романів про війну, не нічне жахіття… Це справжня війна, про яку ми читали в книжках, бачили у фільмах по телевізору.

Виїзд із Харкова близько шостої години ранку… Години в заторах… Страх та невідомість…

Дорогою додому ми бачили речі, які ще вчора здавалися нам незрозумілими та неможливими: сльози та розпач людей, військова техніка в мирних містах, черги на заправках, дефіцит продуктів.

І це все відбувалося зі мною тут і зараз, в реальному житті. Раніше танки я бачив лише в комп’ютерній грі, а тепер вони дивляться на мене хижим поглядом та лякають гуркотом залізних гусеней, наче якісь чудовиська…

О другій годині дня ми з батьками нарешті дісталися рідного Тростянця. Оскільки дорога додому забрала багато сил та енергії, майже одразу я ліг спати. Остання надія на те, що коли я прокинуся, мені скажуть, що це був сон, не полишала мене. Але цього не сталося ні коли я прокинувся наступного дня, ні через два дні, ні через тиждень. Окупація… Це страшне слово, значення якого я тепер розумію по-іншому.

Довгі безкінечні дні… Новини нічим не радували. Продуктів обмаль, але всі трималися. Дуже важливо, що люди допомагали одне одному. Зник зв’язок. День за днем усе складніше…

Десятого березня ми дізналися про так званий «зелений коридор». Моя сім’я вирішила виїхати з окупованого міста. Майже не виходячи до цього часу в місто, ми й не могли уявити масштаб руйнувань. Рухалися вулицями донедавна мирного та затишного Тростянця та спостерігали моторошну картину: зруйновані будівлі, знищені автівки, спалена військова техніка… Ворожі блокпости, снаряди від «Градів» на тротуарах, перевірки, постріли та залякування… Довжелезна колона автомобілів дісталася Сумського аеропорту, коли на вулиці починало темніти. Далі ми та ще два автомобілі проклали маршрут до Полтави. Ніч. Як зараз пам’ятаю, ми в розпачі стояли на узбіччі в незнайомому місті, шукали в інтернеті, де заночувати.

Новий день. АЗС. Прямуємо до Вінниці. Дорога, дорога… Місто зустріло нас тепло та гостинно. Мені одразу там сподобалося. Вінниця така ж затишна, як і мій рідний Тростянець. Перебуваючи там, ми не відчували війни. Як інший світ…нереальний… Лише сирени нагадували про те, що війна триває, жахи не скінчилися… За півтора місяці перебування тут у мене з’явилися нові друзі. Ми спілкувалися, відвідали місцевий зоопарк, прогулювалися біля фонтану. Місто мені подарувало неймовірні враження, та все ж я дуже сумував за домом.

Дзвінок… Найкраща новина! Тростянець звільнили від окупантів!!! Як ми раділи! Найперше рішення – повернутися додому. Дорога зайняла близько 12 годин, але вони минули непомітно.

Нас зустрів зовсім інший Тростянець: майже вщент знищений центр міста, понівечені вокзал та лікарня, гори сміття та скелети ворожої техніки. Усе - сіро-чорного кольору.

Місто майже не можливо було впізнати. Мене переповнювали емоції. З одного боку, я був дуже радий, що повернувся додому, побачив рідних, друзів, близьких, знайомих, однокласників. З іншого – мене переповнювала ненависть до ворогів.

Поступово місто почало повертатися до звичного життя. Минув не один тиждень, щоб повністю відновили електро- та водопостачання, людям допомагали гуманітарною допомогою. Було зрозуміло, що відбудова зруйнованих будівель потребуватиме багато часу. Тростянець оговтувався від навали ворожої армії. Але назавжди залишаться в пам’яті ті чорні дні. Кожного з нас війна змінила по-своєму. І продовжує змінювати. Боротьба триває!