Любов Василівна розчарована, що у Василівці виявилось так багато колаборантів. Вона виїхала разом із сім'єю з-під обстрілів і тепер чекає визволення селища, щоб починати його відновлювати
Я 46 років пропрацювала у Василівському дитсадку, останні 15 років - завідувачкою. Зараз колаборанти зайняли приміщення нашого «Сонечка».
Виїхали ми до Запоріжжя з чоловіком, молодшим сином, невісткою і онуком. Старший син із сім'єю виїхав до Польщі, а ми тут живемо потихеньку. Слухаємо, як прилітає.
Ми 24-25 лютого ще готували для наших воїнів їжу. Приймали біженців із Маріуполя у двох садочках, в ліцеї та школі.
Росіяни у нас з’явились 28 лютого. Я бачила, як 40 чоловік пройшли повз наш город. Розбили один магазин, другий. Потім хати погоріли. Ми живемо біля річки, то росіяни ставали там, де був завод, і обстрілювали територію. Зайняли школу №3 і звідти стріляли в сторону Кам’янського. Люди потихеньку почали виїжджати.
Перша новина, про яку я дізналася, – те, що розбили реанімацію і хірургічне відділення. Було пошкоджене дитяче відділення, де нещодавно почали працювати дорогі апарати.
Шокувало мене, коли побачила чеченців із бородами. Ми ходили на роботу. У нас люди залишались на ніч, на дві. Наш садочок був на шість груп. Прилетіли до нас 3 березня бомби одна за одною зі сторони спортмайданчика. Було вибито 36 вікон. Ось так поступово росіяни все розбивали.
Не було води, світла. Нам наказали вікна завішувати. Ми сиділи в підвалах. Звечора лягали в одязі спати, а через годину-півтори щось гупало – і ми спускались у підвал.
Потім вранці нас бомбили, а ми йшли на роботу, тому що в нас були люди. Води не було. Це дуже тяжко, коли в підвалі по 80 людей, а води немає. Нікому не побажаєш такого.
Ми живемо в селищі, у нас є річка, і ми технічною водою запаслися. А от електрики не було. Зате був газ, тому ми могли готувати їсти й підігріти воду. А в інших людей не було ні світла, ні газу. Може, у когось і води.
Тяжко було з ліками. У мене цукровий діабет, і я завжди мала запас. Коли сюди переїхали, то пила інший препарат від цукрового діабету, не такий, як було потрібно. У мене стрес був, і я через нерви скинула 13 кілограмів. Дивилася на онуків і дуже переживала, як сиділи в підвалі. Внучка маленька зовсім – п’ять місяців.
Хата наче ще стоїть. Сина будинок розбомбили, і я навіть не знаю, коли це сталося. Я ходила собаку годувати, курей. Назад поверталася й почула гупання. Потім уже мені сказали, що був обстріл. Я після того почала ходити «вісімками», щоб мене не дістали.
Я дякую Богу, що ми всі живі. І прошу, щоб це скоріше закінчилось. Ми в чужій квартирі. Який мали одяг, такий і досі на нас. Це все психологічно дуже важко. Тяжко дивитись і читати новини.
Зараз ті люди, які порядкують у нашому садочку, говорять, що ми щось вкрали. А ми нічого не крали, ми просто все заховали. Коли самі все знайдуть, то переконаються. Я сказала колективу, що не потрібно до себе нічого брати, щоб до них додому не приїжджали з обшуками. Тяжко дивитись на тих людей! Василівка – це маленьке містечко. І важко усвідомлювати, що там є колаборанти.
Війна може затягнутись, як у Донецьку, а може й до Нового року чи після Нового року закінчитись. Хочеться, щоб скоріше це сталося.
Хочеться повернутись додому. І діти цього дуже хочуть. Онук, який у Польщі, плаче і хоче у Василівку. Я дуже бажаю, щоб ми всі здоровими та живими повернулись додому. Будемо відбудовуватися. Плакати ніхто не буде. Ми просто будемо терпляче наводити у своїй країні лад. Я щомісяця відправляю 150 гривень на ЗСУ. Якщо потрібно сітки плести, я завжди готова. Якщо настане перемога, то повернуся на роботу в дитячий садок.
