Людмила Олексіївна з чоловіком виїхали з Миколаєва, бо їхній дім постраждав від ракетного обстрілу. Вона сильно переживає за доньку і онука, які поїхали в інше місто. 

У перший день горів чи то порт, чи щось інше – ну, щось у нас горіло. Ми недалеко живемо від порту. 

Спочатку у нас газ і вода були, світло було, пізніше води не стало, але організували подачу води. 

У перші дні війни черги були, звісно, але потім все стабілізувалось – в магазинах і аптеках все було без черг. Були проблеми з питною водою, але люди, у кого скважини, ділилися водою, і влада зробила підвіз. До того ж, з крана тече технічна вода, так що, в принципі, проблем немає – просто тимчасові незручності. 

У перші дні мережею гуляло фото мародерів, але ми з цим не зіштовхувалися. Звичайно, сусіди всі допомагали, цікавились один одним. Перевіряли після прильотів, чи всі живі. Війна об’єднала, горе об’єднало.

Коли через хату пролетіла ракета, стало зрозуміло, що потрібно виїжджати.

Ми маємо автомобіль – сіли і поїхали, складнощів не було. Єдине, що ми взяли з собою – собаку. Вона, до речі, дуже позитивно перенесла дорогу. Я навіть не очікувала, що вона так слухняно і терпляче буде подорожувати з нами.

Тепер дочка з онуком в одній стороні, ми – в другій стороні. Про це важко говорити.

Я приїхала на свою батьківщину, де народилася – в Черкаську область. Зараз тимчасово повернулася в Миколаїв, щоб подивитися на дім. Наш будинок постраждав – 23 липня через нашу хату був приліт. Дякувати Богу, вона ще стоїть, хоча даху вже немає. Стіни розійшлися, але стоять. А в сусідів хата зруйнована. 

Передбачити, коли закінчиться війна, я не можу. Все залежить від однієї людини або декількох людей, хворих на голову. 

Я вірю, що все буде добре – обов’язково буде наша перемога.