«Підвальне життя тривало півтора місяці»

До війни ми з чоловіком жили в Харківській області. Чоловік працював. Я доглядала безпритульних тварин. 

Вранці 24 лютого я почула крізь сон звуки, які мені здалися схожими на салют. Подумала, що в когось свято. Встала, підійшла до вікна і побачила зарево. Зрозуміла, що це були вибухи. Ввечері ми спустили в підвал котів і собак, та й самі перейшли туди. Підвальне життя тривало півтора місяця, а потім зателефонував товариш зі Львова і запросив нас до себе. Ми забрали тварин, трохи речей, і поїхали. Деякий час пожили в нього, а потім переїхали до доньки в Запоріжжя. 

Після того я жодного разу не була вдома. А чоловік їздив по роботі, побув трохи і знову приїхав у Запоріжжя. У нас вдома все на електриці, а її деякий час не було через влучання у підстанцію. Поки що не наважуємося повертатися. Хоча знайомі з маленькими дітьми не виїжджали - якось живуть там. Сестри також живуть в Харківській області. 

У мене цукровий діабет. Ліків залишалося мало, ще коли ми були вдома. Зверталися до лікарів і волонтерів, але вони сказали, що в них немає необхідних медикаментів. Чоловік пішки ходив у місто, щоб знайти мені ліки. А потім підірвали міст, і він більше не міг цього зробити. Невдовзі ми виїхали до Львова. Там волонтери дали мені глюкометр, інсулін і ліки. В Запоріжжі я звернулася до сімейного лікаря – тепер отримую препарати, хоча й не безкоштовно, але дешевше, ніж вони коштують в аптеці.