Орлов Владислав, 11 клас, Ніжинський фаховий коледж НУБіП України

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кисла Ольга Миколаївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

У перші дні війни все здавалося жахом, від якого не можеш прокинутися. Кожен новий ранок зливався з попереднім, лише звуки вибухів та сирен виразно прокреслювали межу між частинами дня та ночі.  Це був світ, у якому темрява і світло втратили свою природну ритмічність, а кожен новий день починався з одного питання: чи ще живий?

Перші дні війни залишилися в пам'яті як суцільна біганина — не лише фізична, а й емоційна. Ноги, що впивалися у замерзлу землю, ніби намагалися втекти від власного страху.

Я бігав не лише заради того, щоб залишатися у формі чи уникнути  небезпеки. Біг став способом утекти від паніки, тримати себе в руках, не дозволити темряві всередині захопити мене повністю. Під час обстрілів біг інстинктивно, намагаючись відірватися від загрози, що летить десь зверху. Однією з найбільш яскравих картин перших днів війни був  біг не  вулицями, а нескінченні пробіжки до підвалу. Кожен раз, коли звучала сирена або десь здалеку доносився гуркіт вибухів, ноги самі несли мене до того місця, яке здавалося найнадійнішим укриттям. Коли, хапаючи речі, мчиш через кімнати в пошуках укриття, кожен крок здається прискореним ритмом серця, а холодні сходи відлунюють у кожному нерві, перетворюючи людське єство на  тваринний  інстинкт  виживання.

Підвал став другим домом. Його темрява була наче продовженням ночі, лише тут ти мав надію, що товсті стіни захистять від вибухів.

Ми бігли туди цілими сім'ями, разом із сусідами, і ця колективна метушня ніби створювала якийсь дивний ритм — ритм страху й надії одночасно. Нічний біг був особливо моторошним. Темрява вкрита звуками, що, здавалося, набували тілесності. Невеликий  ліс недалеко від мого дому  та поле поряд, які  колись були  спокійним притулком, тепер стали  джерелом страху. Там, де раніше співали птахи,  радісно стрибали зайці, тепер ридала земля під вагою вибухів. Обстріли за містом - як віддалені громи, що наближалися з кожним днем.

Я біг у глибокій темряві, а серце билося у ритм із звуками війни. Легкий шурхіт гілок під ногами здавався залізною заготовкою для ще одного вибуху.

День не відрізнявся від ночі, але лише тому, що світло було постійно затінене загрозою. Під час денних пробіжок здавалося, що я стикаюся з війною обличчям до обличчя. Вулиці, які раніше були сповнені життям, тепер мовчали у заціпенінні, обставлені блокпостами та броньованою технікою. Військові, які проживали в кінці моєї вулиці, були втомленими та зосередженими,  чекали найгіршого.

Але і вдень,  і вночі, під час  обстрілів,  вибухів  я продовжував бігти. Кожен кілометр ставав випробуванням, кожен метр — кроком до подолання страху.

Цей шлях — мій шлях крізь тисячу днів війни. У ньому були безсонні ночі, сповнені вибухів, дні, що здавалися нескінченними, і страх, що завжди був поруч, як тінь. Але також це шлях, що дав мені сили йти вперед, не зупинятися, бігти, коли здавалося, що все вже втрачено.

Війна змінила нас, змінила мене, і я знаю одне: я вже не той, яким був до війни.