Сафронова Ксенія, 9 клас, Комунальний заклад «Високівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів» Роздольської сільської ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Жеребна Ольга Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Яке б не було наше сьогодні, світ – це наше завтра»    В. Гюго

Історія розповідає нам, про людство, яке зазнало багато війн та політичних конфліктів. Нашій неньці -Україні теж доводиться переживати повномасштабне вторгнення на свою територію. Мій рідний край, сплюндрований ворогом, кривавим та ненажерливим, який вирішив, що я не маю права на життя. Причина одна: я - українка! Для мене війна – це розчарування в людях, але не в українцях.  Адже кожного дня ми показуємо, що ми – єдина нація, й нас не так легко зламати, хоча біль за рідні місця, які зруйновані від воєнних дій «рашистів – братів», розриває серце на шматочки.

Конфлікт між державами не стосується лише влади. Війна – це тисячі загиблих воїнів,  тисячі загиблих  дітей, це знищення архітектури, культурної спадщини тощо.

До війни мій шлях був простим та зрозумілим. Я жила спокійно в малесенькому селі Високе. Навчалася у школі, мала новонароджену сестричку та любов рідних. Мій ранок 24 лютого почався зовсім непогано. Мама повідомила, що сьогодні я в школу не йду. Чим не класно?! У планах уже була зустріч з подругою, потім фільм, а потім, може, й до уроків доберуся. Але вдома, крім мене,залишився ще й тато, який не пішов на роботу, й від батьків віяло якоюсь напругою.  

У повітрі пролунало слово «війна». Це слово розділило наше життя на «до» і «після». Воно зняло маски з усього світу, показавши, хто друг, а хто – ворог.

Почалася війна. Я не розуміла цього страшного слова та лише спостерігала за тривогою батьків, які одного зимового дня залишилися вдома, мені в школу не можна було йти, бо навчання призупинено. Взагалі - то із хати не можна було виходити, адже навколо чутно вибухи… 

Моє життя зупинилося, його зупинили. Хтось вирішив, що мій шлях повинен бути іншим.

Я сьогодні – це гордо піднята голова та розправлені плечі. Я тримаюся, хоча серце обливається горючими сльозами тривоги та часто розпачу, адже мій батько на фронті, міцною бронею захищає мою землю, а дідусь уже довгий час  у полоні, і про нього немає жодної звістки. Сьогодні я живу в чужій квартирі. Мене оточують чужі люди, та огортає незнайоме для мене місто. Місто Запоріжжя… Місто надії… Місто, яке вказало мені інший шлях. 

Важкий, тернистий, але він – мій! Не можна жити минулим -  жити треба зараз! 

Війна покалічила життя багатьом українцям: хтось впав у депресію та розпач, хтось поховав свого сина, чоловіка, втратив батька. Але ми сильна нація. Тому потрібно нічого не відкладати на завтра, не чекати слушної години:  роби, живи, розвивайся! Орієнтиром мого майбутнього я обрала слова Вівіана Гріна, який сказав, що сенс життя не в тому, щоб чекати, коли закінчиться гроза, а в тому, щоб вчитися танцювати під дощем.

Для мене війна – це не тільки розпач, страх,  але й розуміння того, що в першу чергу необхідно не тільки пам’ятати, але й досліджувати, не тільки знати, але й використовувати, не тільки бути громадянином, але й виконувати свій обв’язок ,бо ніхто не має права позбавляти мене гідності називатися «українкою». 

Без України мого шляху немає, усвідомлення іншої національності у мене немає. Я хочу й буду жити в незалежній, європейській Україні, з цінностями, які поважають права і свободу громадян.

У країні, де маленький хлопчик – сусід сказав мені таке: «Зараз я спостерігаю за промінчиком сонця, що заходить. Він теплий та лагідний. Я знаю, що за заходом має бути схід. А яким він буде, чи теплим і лагідним, чи жорстоким та кривавим, залежить від нас. І народжується відчуття: ніколи не треба більше війни!»