Коберська Софія, 8-А клас, Запорізька гімназія №75

Вчитель, що надихнув на написання есе — Потьомкіна Вікторія Леонідівна

"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"

Евакуаційний потяг щохвилі віддаляв нас від рідної домівки, його колеса, вистукуючи, питали: «Куди ти? Куди? Куди ти? Куди?» Що мала відповісти? Ніхто з нас не знав того «КУДИ», аби якомога далі від зловіщого виття сирен, від постійних вибухів та дрижання стін.

Потяг час від часу завмирав, а вже через мить робив відчайдушний ривок вперед, намагаючись якнайшвидше віддалити від небезпеки нас, дітей. Відчай, розпач, страх наповнювали наші серця. В сльозах утопали вагони…

Всім дітям хотілося повернутися в мирне життя: проснутися у своєму ліжечку, побачити усміхнені очі тата, відчути аромат сніданку, приготованого мамою, погратися з братиком… Хотілося, щоб страхіття останніх днів були лише страшним сном.

«Не можна назад! Не можна назад!» — переконували колеса. І ми, ковтаючи сльози, їхали і їхали… Куди?

Доля привела нас в маленьке польське провінційне містечко. Було холодно, похмуро, зривався дощ.

Родина, що погодилася прихистити українців — пан Гжегож та його дружина пані Ела — зустріли нас, змучених, зляканих, зголоднілих, як найрідніших та найближчих людей. Вони завчасно подбали про те, щоб ми мали всі необхідні для життя речі, завжди проявляли турботу, опікувалися нашими проблемами, проводили з нами весь вільний час.

Нам важко було зрозуміти чужу мову, і вони намагалися говорити українською. Виходило досить кумедно, але саме це допомогло нам пройти мовний бар’єр і порозумітися.

Пан Гжегож у минулому працював учителем музики, тому йому швидко вдалося знайти з нами спільний інтерес — гру на музичних інструментах. Також він любив малювати й щедро ділився своїми вміннями, секретами, допомагав нам опановувати хитрощі художнього мистецтва.

Пані Ела частувала нас різноманітними національними стравами, вчила їх готувати. Найкраще вдавалося випікати польські пончики та прянички.

Поступово наше життя змінилося: ми перестали здригатися від гучних звуків, мама більше не плаче, старша сестричка знову почала розмовляти та сміятися. Зараз ми навчаємося у двох школах одночасно, опановуємо польську мову та покращуємо нашу рідненьку українську.

Наша родина навчилася радіти життю, чути музику і помічати прекрасні моменти.

Родина Грабовських завжди поряд, допомагають і дуже радіють, коли ми приходимо в гості. Недавно молодший братик назвав їх “бабця” та “дідусь”, пані Ела довго плакала, а пан Гжегож намагався непомітно змахнути сльозу.

Можливо, для когось ця історія не має значення, але для моєї родини підтримка польської сім'ї відіграла вирішальне значення: ми зрозуміли, що є люди, які підтримають та допоможуть.

Кожного вечора, лягаючи спати, я мрію, що мені присниться потяг, колеса якого проспівають для нас: «Перемога! Повертайся додому!»

Впевнена, що моя мрія здійсниться! Знаю, що моя українська родина тепер назавжди поєдналася з польськими дідусем і бабусею! Щиро вдячна їм за допомогу, підтримку і турботу! Мрію запросити їх в гості й показати нашу прекрасну Україну!