Бала Вікторія, 8 клас, Кириківський ЗЗСО І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе — Михайленко Тетяна Миколаївна

"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"

Ще не встигла як слід вирости, коли навколо почав тріщати світ. У 2014 році я була ще дуже маленькою, але навіть тоді відчувала: щось не так. Мама не сміялась, як раніше, тато часто зривався на новини, а в телевізорі – вогонь, крики, прапори. Майдан. Люди стояли на морозі заради чогось важливого, хоча я ще не знала чому саме, але відчувала, що це важливо для країни, народу, кожної людини, моєї сім'ї, для мене.

Я тоді не знала значення слова «революція», не розуміла, чому одні люди плачуть від гордості, а інші – від страху.

Дитяче серце не обдуриш: я бачила, як щось знищується та водночас народжується нове. Я пам’ятаю, як бабуся схлипувала, коли слухала новини, як дідусь зітхав, дивлячись на телевізор, і шепотів: «Хоч би не було війни…»

Коли вперше почула Крим, уявила море, мушлі й тепло. У моїй уяві Крим був чарівним місцем, де живуть дельфіни, а повітря пахло свободою. Я пам’ятаю, як ми з мамою збиралися поїхати до моря, щоб відпочити, і уявляла, як уперше побачу дельфінів! Але в 2014 році Крим став гучним словом із новин. Зник знайомий голос маминої подруги із Сімферополя. Вона нам більше не дзвонила. Просто взяли й забрали частину нашої країни, ніби це іграшка. Я ще не знала, як це – втрачати, але тепер, коли згадую дні до початку цих подій, щось болить десь глибоко в грудях, біля серця та душі.

Це був мій перший досвід втрати – не особистої, а національної, але вона теж залишила слід.

Потім – Донбас. Війна. Я не розуміла, де це саме, але точно знала: там гинуть люди. І серед них були зовсім не солдати, а діти, мами, дідусі та бабусі, невинні ні в чому українці. Коли вперше побачила кадри з розбитими будинками, мені стало страшно. Я запитувала в мами, чому будинки розбиті, а люди плачуть. Вона пояснила, що скоро все буде добре. Здавалося, це десь дуже далеко. Але з кожним роком воно ніби наближалося: у розмовах дорослих, у страшних заголовках газет і журналів, у хвилях переселенців, що приходили до Сумської області. Вони мали очі, повні втрат, і тихі голоси. Я намагалася їх розуміти, навіть коли мовчали.

Моє дитинство не було зруйноване фізично: я мала дім, школу, друзів, здобувала освіту, як усі інші діти, святкувала день народження, отримувала подарунки від друзів, у мене було все і навіть більше. Але на душі не було спокою. Я не пам’ятаю часу, коли б Україна не боролася за свою незалежність та цілісність. Війна стала тлом мого зростання. Десь там ішли бої, а я вчилася писати, читати, мріяти.

Моя країна – як жінка в чорному, яка продовжує йти, незважаючи на втрати. І в її кроках – не слабкість, а гідність.

А потім настав 2022 рік. 24 лютого я прокинулася від того, що мама голосно говорила з кимось по телефону. Її голос тремтів. Вона сказала: «Почалося». Я тоді не одразу зрозуміла, що саме, але дуже швидко, надто швидко, все стало ясно. Повітряні тривоги, валізи напоготові, новини щохвилини. Ми більше не могли планувати завтра. Не могли просто жити. Щось зламалося остаточно. І водночас – щось загартувалося в нас.

Пам’ятаю, як за кілька днів зібрала речі: ліки, документи, найтепліші шкарпетки, старого ведмедика й зошит, у якому почала писати вірші.

Я ще не знала, де і як буду жити, усе було так швидко, незрозуміло, але мені хотілося взяти з собою частинку себе, тому речі завжди лежали напоготові. Навіть уночі могла прокинутися й перевірити, чи все зібрано. Я не знала, куди ми підемо, але хотіла бути готовою. Із цього часу мені почали частіше снитися кошмари, я часто прокидалася, було важко дихати, та ще годину лежала, щоб усвідомити: що це було? Невже це насправді?

Люди поїхали в Польщу, Німеччину, навіть у Данію, хто куди зміг. Дехто повернувся, дехто – ні.

Але в середині кожного з нас щось змінилося. Я перестала боятися висловлювати свою думку. Почала частіше говорити «дякую» і «люблю». Дивилася на людей, які втратили все, і бачила в них неймовірну силу. Вони не плакали постійно – діяли. Піклувалися одне про одного, навіть у найтемніші часи трималися разом.

Ця війна розбудила в мені свідомість. До 2022 року я думала, що любов до Батьківщини – просто слова з підручника. А зараз знаю: це – біль, рішучість, віра в краще. Це – допомагати, навіть якщо ти сама ще дитина. Це – відчувати, що Україна живе в тобі, у кожному рішенні, у кожному жесті, у кожному виборі.

На жаль, ми виросли в реальності, де слово «мир» звучить як мрія.

Але саме тому цінуємо його в сто разів більше. Я не обирала народитися в країні, що воює, але вдячна долі, що я – українка. Попри всі сльози, втрати й темряву, саме тут навчилася бути сильною, любити не за «щось», а просто так – за те, що ми є.

І, можливо, колись я напишу про мир – не як про мрію, а як про реальність, яку ми вистояли й зберегли.

Про той день, коли небо над усією Україною буде мирним, коли діти знову говоритимуть про майбутнє, а не про втрати. Про день, коли зможемо зітхнути на повні груди, обійняти один одного – і знати: ми вистояли! Ми перемогли!