Конега Юлія, 11 клас, Кириківський ЗЗСО І-ІІІ ступенів, смт Кириківка, Сумська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Михайленко Тетяна Миколаївна

"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"

Війна… Це те, що викликає в кожного особливий біль та страх. Буду чесною, до лютого 2022 року це слово було для мене чимось далеким та вже неіснуючим. Я мала звичайне спокійне життя з проблемами, які зараз здаються мені дріб’язковими. Війна сприймалася загорнутою в пил історичних хронік та фіксацією кінострічок. Фільми про кровопролиття, знецінення людського життя викликали в мене співчуття та жах. Мене щоразу тішило, що це не торкалося сьогодення. Тепер, коли війна стала моєю дійсністю, то світогляд та життя кожного українця значно змінилися. Це горе увірвалося в наші будинки, страшні вибухи лунають у моєму селі. Я не розумію, як могла не відчувати того болю та втрати, що вісім років мучили Донеччину та Луганщину, адже ця трагедія розпочалася ще в 2014 році.

Мене, як і більшість українців, розбудив гучний вибух.

Це не був звичайний вуличний шум чи удар дверима. Він змусив затремтіти шибки у вікнах. Моє серце закалаталося так швидко, що груди стиснулися. Розгублені голоси рідних… Дзвінки від родичів, знайомих та страшні новини змусили поринути в реальність. Ці пронизуючі слова від мами:
− Почалася війна.

Їй саме потрібно було їхати на роботу, вона працює в лікарні. Пам’ятаю, як ми зі старшою сестрою Анною дивилися з вікна услід та молилися, щоб із нею все було гаразд.

Пізніше мама зателефонувала. Її голос тремтів, але в ньому відчувалася рішучість. Вона бачила колони російських танків, які рухалися вулицями нашого села. Ми ж із сестрою сиділи тихо й прислухалися до кожного звуку та шурхоту, трималися одна за одну, намагаючись хоч якось підтримати.

Перші дні йшли довго та здавалися вічністю. Згадую ті часи й виникає таке відчуття, ніби це все був один довгий день, який тягнувся та мучив кожного з нас. Світ довкола мене руйнували, буденне життя зупинилося, а на його місце прийшов страх і невідомість. Момент, який змінив усе, – приліт поруч із домом. Це сталося за 60 метрів від будинку, світ ніби зупинився. Сестра на той час якраз була в бабусі. Тоді забіг до льоху тато (саме там ми ховалися) й сказав, що терміново треба виїжджати, бо хто його знає, чи ходитимуть ще потяги. Речі були зібрані за лічені хвилини.

Як виявилося, для життя потрібно зовсім мало. На жаль, довелося поїхати без найріднішої мені душі – сестри Ані.

Охтирка… Біль та жах… Це місто, яке одним із перших прийняло на себе нищівний удар рашистів. Рідна земля, яку намагалися розтоптати окупанти та розривали ворожі бомби. Це біль та одночасно гордість за людей, що героїчно залишилися боронити свою землю. Одним із них був мій дядечко Андрій. Це смілий чоловік, що не зміг стояти осторонь. Із перших днів він допомагав сім’ям, мамам: привозив продукти з іншого містечка, допомагав виїхати та просто підтримував. Андрій завжди викликав у мене гордість та повагу. Переконана, що не кожен міг би так сталево триматися та ще й розряджати обстановку дотепними жартами. Він прийняв рішення піти в територіальну оборону, а згодом захищав Україну на сході, де отримав тяжке поранення. Переломна мить, яка силувала мене особливо замислитися про значення сім'ї та цю розкіш. Те, що дядько лишився живий, – щастя та наше багатство, яке, на жаль, тепер має не кожен. Мої цінності змінилися або краще сказати скоротилися.

Тепер я переконана, що немає більшого скарбу за живих та здорових рідних.

Закарпаття. Місце, яке зачаровувало красою природи, заворожувало краєвидами та вабило чистим повітрям. Батьківщина моєї матусі, але навіть їй хотілося додому. Нас оточували кремезні гори, стрункі смереки, швидкі річки, рідкісні квіти, зелені долини, але серце рвалося до рідного села. Щоразу, коли чула голос сестри, – наверталися сльози. Ну як я могла виїхати без неї? Як можна спокійно насолоджуватися життям, коли в країні війна? Місяць, який провела на Закарпатті, був продуктивний. Ми разом із родичами допомагали переселенцям, збирали речі для них, готували їжу, шукали місце для проживання. Через чотири тижні я вирішила повернутися додому всупереч крикам батьків та сестри.

Охтирка поступово оговтувалася від ран війни, а незламні містяни поверталися та підтримували дух Батьківщини. Приїхавши додому, не стримала сліз. Усе таке рідне та близьке… Я міцно обійняла родину та усвідомила, як сильно нас загартувала ця клята війна.

Особливо після повернення мене бентежили покинуті голодні тварини, які залишилися самі в страху. Усе почалося з того моменту, коли ми з сестрою знайшли цуценят поруч із нашим домом. Швидко знайшли їм дім, але таких було багато. Саме тому чимало людей відчиняли двері своїх домівок для безпритульних тварин, стаючи для них тимчасовими або постійними опікунами. Шукали та несли все, що могли: мішки з кормом, теплі ковдри, консерви. Маленьке чорне кошеня з сірими очима просто зачарувало мене! І ніхто, на диво, не хотів його брати, мовби «чорний до нещастя». Переглянувшись, ми з сестрою прийняли рішення залишити собі цього пухнастика, тому зараз у нас проживає гарне котисько Козак.

Минали дні, ми міцнішали духом. Допомогу починали з малого: спочатку відправляли малюнки, листи воїнам зі словами підтримки, потім – збирали речі для переселенців.

Згодом я опанувала нове хобі – в’язання. Разом із друзями створювали благодійні акції, лотереї та збори. В’язали не тільки шкарпетки та сітки нашим воїнам, а й іграшки, які тепер тішать діток, що переїхали до нашого села з окупованих територій. У кожного зв’язаного зайчика та котика я зберігаю шматочок своєї любові та душі, який мов оживляє виріб.

Весна 2024 року. Усі навколо гудуть про повторний напад на Сумщину. Обстріли частіші та гучніші. Дзвінок до тата. Наш знайомий просив, щоб ми прийняли на ніч людей з Писарівки. Налякані люди залишилися на декілька днів. І тепер у нас з’явилися нові друзі, із якими спілкуємося дотепер.

Я знаю, що війна – не просто історія чи фільм. Це біль, страх, руйнування, жахіття, ненависть, а також – неймовірна сила духу, солідарність та сміливість. Тепер я – частина цієї історії.

Стала більш чуйною, емфатичною, уважною до чужого болю. Мої цінності змінилися та зросли. Родина, мир та здоров’я – скарб, який міцно оберігаю. Відчуття єдності плекає в моєму серці патріотизм, безмежну любов до Батьківщини. Мої герої, які зараз на фронті, тепер не з фільмів, а з життя, захищають усіх нас. Пережитий досвід зробив мене чесною та сильною. Вірю, що зовсім скоро цей жах закінчиться й ми разом крокуватимемо до успішної та незалежної держави. Перемога зовсім близько, адже сміливі завжди мають щастя!