Мені 24 роки, я в декретній відпустці. Переїхали з чоловіком до міста Запоріжжя з селища Кам’янка Пологівського району.

Я була на сьомому місяці вагітності. Побачила в переписці колег, що почалася війна. Ми були тоді вдома. Нікуди не збиралися виїжджати, бо чоловік працює в МЧС, тому по роботі він би там залишився стовідсотково.

До мене приїхали з Маріуполя сестра з сім’єю. У її дитина з інвалідністю – їй було важко дістати ліки, продукти. У нас невелике селище. Продуктів було мало, але підприємці пекли хліб і рятували нас, і ще допомагали батьки, в яких своя земля.

Чоловіка відправили до Запоріжжя по роботі. 

Ми виїжджали 12 годин, на блокпосту допитували чоловіка. Було морально важко покинути дім свій, батьків покинути, була психологічно важка дорога, ще і на дев'ятому місяці вагітності. 

Було дуже страшно, але, слава богу, доїхали. За тиждень до моїх пологів нам відмовили у квартирі. Сказали: «Збирайте свої речі і виїжджайте».

Дуже нам допомагали гуманітарні пункти, які надавали грошову і продуктову допомогу. Це було дуже приємно, ми дякуємо.

Сподіваємося, що в найближчому майбутньому, коли всі люди будуть допомагати воїнам, тоді ми переможемо. Звісно, бачу щасливе майбутнє дітям, і миру нам всім.