Мені 62 роки, проживала в Пологах Запорізької області. Ще працювала. Потім почалася війна, і ми виїхали до Запоріжжя.

Ми до останнього не вірили, що таке буде. І не думали, що так затягнеться. А коли окупанти вже прийшли в Пологи, ми з дітьми виїхали.

У нас двоє онуків маленьких, а в хаті не було ні води, ні світла, ні тепла. Ми виїхали на початку вересня. Попалася нам машина, з ким можна було виїхати, і ми виїхали. 

Страшно було. Пройшли ми дев’ять блокпостів, і не знали, що у них в голові. Нас перевіряли. Питали, куди їдемо, і з такою посмішкою: «Ну, їдьте. А чи знайдете таке місце, де не стріляють?»

Шокувало, що на старості років залишилися без дому, і взагалі вся ця обстановка шокує. Дуже жалко наших воїнів, і всіх жалко і страшно.

Нам допомагають, і продукти дають, і ВПО виплачують. Живемо зараз одним днем. Ми звісно віримо і хочемо щоб ЗСУ перемогло, і молимося, але дуже переживаємо.

Хочеться, щоб усе це скінчилось якнайшвидше. Надіємося і молимося. Можливо, в наступному році. Надіємося, що Україні переможе, і все буде добре.