Сім’я з трьома дітьми виходила з окупації пішки. Рашисти дали їм на це тільки годину, після чого починали стріляти 

Я з села Нововознесенське Херсонської області. Четверо дітей у мене, чоловік. 25 квітня ми звідти виїхали, зараз перебуваємо у Львівській області. Хати вже немає, то повертатись немає чого туди. Пережили все дуже важко. 

Коли почули перші звуки, коли в Каховку зайшли, ми зрозуміли, що це вже не жарти були. 13 березня вони були вже у нас в селі. Вони з початку нас не чіпали, а тепер почали знущатись над людьми. 

Молодих дівчат, яким до 20 років, вони ґвалтували. Старих людей росіяни били і знущались. Вчителя фізкультури забрали - до сих пір його не можуть знайти. Чи живий він - ніхто не знає. На сьогоднішній день у селі нашому вбиті семеро чоловік. 

Дуже страшно - і згадувати не хочеться нічого такого. Слава Богу, що живими вибрались. 5 квітня, як розбило хату, то ми були в хаті всі. Я не знаю, що це таке було, що ми всі залишились живі. На сьогоднішній день хати немає. В нашому селі багато хат немає: де згорілі, де розбиті, де просто немає чого обстрілювати. 

Продуктів вистачало, тому що в мене корова була. Ліки якісь вдома були. Ми коли уходили, я продукти виставляла, щоб люди забрали. Ми ділились, в кого що було. Війна зближала всіх: де який кусок хліба, в кого жменя муки - всі ділились. Є в селі дід лежачий - хлопці наші підгодовують його. Не покидали його і в той час. До війни цього ніхто не бачив, а от коли вороги зайшли, тоді всі зрозуміли, що ми - одна сім’я в одному селі.

До нас повинні були прийти автобуси з Кривого Рогу, але рашисти не пустили автобуси, і нас не випустили з села. 24 квітня вони дали нам просто вийти пішки. Хто виїжджав машинами, ті платили їм долари. А ми виходили пішки, майже все село вийшло пішки. Є такі люди, що залишали машини і тікали пішки звідти. 

Нам потрібно було 12 кілометрів через поле пройти, і на це давали нам годину, щоб нас не пристрелили на полі. Йшли маленькі дітки, з яких найменшому було рік і сім місяців.

Моїй меншій доньці тоді ще п’ять років було, то вона бігла і кричала, що ще 12 кілометрів пройде, аби тільки орків не бачити. 

Ми дійшли до Добрянки, а там нас вивезли до Кривого Рогу. Звідти ми евакуаційним поїздом приїхали у Львівську область. З 28 квітня так тут і залишились, але душа все одно рветься туди, додому. Діти хочуть додому, але туди не доїдеш. Люди непогані: прийняли нас, дали одяг і надали прихисток в школі. Потім, в кого пусті хати, нас розселили. Нам кругом допомагають. Люди там цього не бачили, але вони розуміють, що є біда така. 

Моїй найменшій дитині шість років, а самому старшому - 13. Після того, коли два місяця в погребі сиділи, він почав заїкатись. Середній хлопець осліп трішки, він дуже погано читає. І я сліпа стала. В нас сім разів в городі вибухало, аж сипало у погребі на голову. Ми боялись, щоб той погріб не завалився на нас. Тому, як дали коридор зелений, я сказала чоловікові, що нехай мене вже на полі розірве, чим я тут буду сидіти.

Так вийшло, що нас 40 чоловік з села вийшли в один день. Зараз в селі залишилось сім чоловік, які не хотіли йти, і пару старих залишилось. Молодь, хто як міг, так і потікали. 

Навіть орендатори і фермери покидали все і потікали. Зараз всі комбайни розбиті стоять. Машини росіяни з гаражів витягнули й розбили, а техніка, комбайни - все перебите стоїть, так само як і хати.

Люди будуть повертатись і будуть відбудовувати своє. Там, де ти народився туди поїдеш і будеш там сидіти. Хоч і немає хати, але ми повернемось і в своєму селі будемо щось шукати. Головне, щоб вигнали їх і ми перемогли. 

Якщо вони лізуть і лізуть, то невідомо, коли війна закінчиться. Вже хотілось, щоб по скоріше їх звідси вигнали.