Тетяна з чоловіком виїхали з Мелітополя, залишивши там житло і бізнес. Потім дізнались, що все розграбували, але банк все одно стягує з них борги за неіснуюче підприємство

Усе почалося з вибухів о четвертій ранку. Це був шок. Ми не могли зрозуміти і повірити, що таке сталося. Коли зайшли загарбники, ми також не могли повірити, що наші права на все, що ми маємо, під великим питанням, бо дуже важко було знаходитися під дулом автоматів. Росіяни постійно проводили рейди, перевірки на дорогах по місту. Вони не соромилися зупиняти автомобілі і наводити автомат. Це було дуже неприємно. Ми не розуміли, як так можна. Ми в себе вдома, а хтось приїхав і розказує, як нам жити.

Спочатку ми виходили на мітинги - відстоювали нашу позицію, підтримували Україну. А потім почалося пригнічення. 

Почали затримувати людей, які приймали в цьому участь, тож ми вирішили заради безпеки виїхати з Мелітополя. Там у нас залишилася квартира, бізнес - ми торгували запчастинами для вантажних авто. У нас була мийка - таких в Україні є тільки чотири. Це був Kärcher, який ми замовляли з Германії, дуже серйозна була техніка. Це все прийшлося залишити, і ми виїхали.

Ми виїхали в Україну, на підконтрольну територію. Дуже важко було залишити бізнес, але обов’язки нас не залишили. Є і кредити, і борги по підприємству, хоча підприємства у нас вже немає - його розграбували. Ми подавали заяву в поліцію. Розуміли, що поліція нам не допоможе, але банки на це не реагують і говорять, що ми повинні закривати борги. 

Намагаємося знайти себе на новому місці, пристосуватися, але це, на жаль, нікого не стосується. Це дуже важко. Сподіваюся, що в нашій країні знайдуть вихід і для таких, як ми. Найбільша проблема на даний час – неможливість закрити борг по підприємству. А так - ми отримуємо гуманітарну допомогу, виплати як переселенці, і це нам допомагає винаймати житло. Якось виживаємо.

Дуже хотілося б почати все спочатку, хоч якийсь бізнес. Але через те, що в нас є попередні борги незакриті і немає капіталу, то зараз ми не можемо з цим нічого зробити. Хотілося б більше стабільності хоч трошки.

Ми виїхали в квітні, а в травні місяці дізналися, що забрали нашу квартиру. 

Люди вирішили: якщо ми там не живемо, то вони мають право заселятися і користуватися нашим майном. Це був найбільший шок на початку. 

Пригноблювало відчуття, що ми не можемо з цим нічого зробити. Потім дізналися, що забрали бізнес. Є відчуття безпорадності. Хочеться, щоб все повернулося, як було раніше. Безвихідь - це найбільший шок.

Виїхали ми спонтанно. Дізналися, що буде коридор в сторону Запоріжжя. Ми зібралися дуже швидко, по мінімуму зібрали валізу речей, забрали своїх тварин - двох котів і собаку. Усіх погрузили в автомобіль, забрали маму мою. Дорога була важка. Дуже страшно було: ми не знали, кому що може прийти в голову, як все це буде проходити, чи будуть обшукувати, чи будуть щось забирати. Може, взагалі не випустять. Були на той час випадки, що не випускали тих, хто їм не сподобався. Але нам повезло - більш-менш спокійно приїхали.  

Дитині було дуже важко. У неї дуже багато друзів залишились там, хоча деякі виїхали. Зв'язок із друзями був втрачений. 

Звичайно, життя, яке було в неї до цього, змінилося. Вона дуже активна дівчинка, в багатьох конкурсах приймала участь, приймала участь в модельних показах і Міс Україна. Цей рік для неї був дуже важкий: нове місце, немає знайомих, немає друзів. А зараз трішки почала адаптуватися, пішла до школи, почала знайомитися з людьми. 

Нас в Одесі прийняли найкращі друзі, у них тут будинок. Перші пів року ми жили в них. У нас був стресовий період: ми не знали, що робити, з чого починати, тож вони допомогли, прихистили нас і перший час нам дуже допомагали, за що ми їм дуже вдячні.

Наша старша донька служить в ЗСУ, середня дочка проживає в Харкові, працює. Ще є чоловіка батьки, які, на жаль, не змогли виїхати - залишились на окупованій території. Ми стараємося хоч якось підтримувати з ними зв'язок, але це дуже важко, особливо зараз. 

Я хочу бачити своє майбутнє таким, як було моє минуле. Хочеться, щоб Україна була цілісна і був наш рідний дім, в якому все на своїх місцях.