Ми прокинулися від гучної стрілянини. Подумали, що це грім гримить, але прислухалися – не схоже. Потім зрозуміли, що почалася війна. У перший день після обіду в Новотроїцькому з’явилися колони російських танків і БТРів з їхніми прапорами. Повз наш дім безкінечно три доби вони йшли в сторону Каховки, Херсону. Ми були шоковані. Окупанти нас зупиняли і питали: «Ви не підкажете, де тут військові дії йдуть?» В нас було тихо, слава Богу, і зараз там тихо. 

Українські прапори висіли в нас довго, десь до кінця червня, а потім їх поміняли на ті ганчірки. Моральна обстановка була дуже тяжка.

В перші дні магазини, аптеки, банкомати опустіли, банкомати потім так і не запрацювали. Пішла продукція потім з Криму до нас, а в нас були запаси продуктів якихось. Ми люди невибагливі - що мали, те їли. Мені вже 72 роки, а дружині 70, то ліки для нас дуже важливі. Ще декілька разів в період окупації завозили українські ліки з Запоріжжя, і ми запаслися. Сестра працювала в аптеці, трошки допомагала. 

Син нас умовив виїжджати до нього в Одесу. Він нам допоміг, взяв на себе всі клопоти. Тоді ще можна було виїхати через Василівку, між Мелітополем і Запоріжжям.

Десь три дні їхали. Один день - до Мелітополя, другий - з Мелітополя до Запоріжжя, потім переночували в Кропивницькому, а на третій день в Одесу приїхали. В Запоріжжі нас зустрів син машиною.

Моя сестра і дружини сестра залишились в окупації, пристосовуються. У них не було можливості виїздити, а у нас з’явилася.  Багато людей виїхали, а багато залишилися. 

Росіяни все роблять для того, щоб люди там залишались: дають вугілля, газ безплатно, пенсії платять. До 1 жовтня були всі комунальні послуги безплатні.

Там матеріальну допомогу просто так давали, гуманітарну допомогу дуже щедру дають - багатьом там подобається. 

Приємно зворушило те, що коли ми приїхали, то хоч невеличка, але грошова допомога була. Гуманітарну допомогу отримуємо по місцю проживання. Дуже дякуємо, це було зворушливо.