Я з Харкова. Моя родина - це чоловік і десятирічна дитина. На даний момент чоловік захищає нашу Батьківщину. 

Я спала мирно вдома, прокинулась від того, що диван, на якому ми спимо, трусився. Ми живемо на околиці міста і всі бойові дії, які розпочалися 24 лютого, могли безпосередньо відчути. Вдалині бачили ці страхіття. 

Ми живемо на високому поверсі, тому ці вибухи трусили наш будинок. Коли ми сиділи у коридорі з дитиною між двома стінами, відчували, як усі меблі і підлога навколо тремтіли, накривала безвихідь. Бігали в укриття, але там було дуже холодно, ми захворіли. З нами живе старенька мама, вона з паличкою пересувається - їй складно рухатися швидко. У якийсь момент мама відмовилась спускатись у бомбосховище, адже світла не було, доводилось спускатись і підніматись пішки по сходах. А син сказав, що без бабусі не піде. Ми стали залишатися вдома, боятися там. А потім виїхали.

Коли почалися польоти російської авіації, це було дуже страшно. Літак летить дуже низько, і вдіяти нічого не можна. 

Ми виїхали в Полтаву машиною брата і досі перебуваємо там. Я періодично приїжджаю додому. Відчуття страху мене не відпускає, я прислухаюсь до кожного звуку. 

Спочатку ми жили у друзів, які дали нам прихисток. Згодом почали орендувати квартиру, бо не хотіли зловживати гостинністю. Друзі поїхали за кордон, а ми опікуємося їхньою кішкою. 

Я звернулась до лікарні і виявилось, що я перенесла інфаркт на ногах. 

Мрію, щоб війна закінчилась уже вчора. І молю Бога про її завершення, тому що мій чоловік воює. 

Я людина позитивна, тому сподіваюсь, що повернусь додому, вийду на роботу (я за фахом архітектор), і будемо відновлювати своє життя. Попереднім воно не буде, бо розділилось на до і після. Налаштовую себе на позитив.