В перший день війни ми виходили в центр, а росіяни вже по селу вишивали то на танках, то на БТР. Спочатку нас не чіпали, а потім почали бомбити. Люди всі в паніці, переживають, діти плачуть. Світла не було 20 днів, холодно було. 

Воду збирали з-під даху, як дощ йшов, до колодязів у людей ходили. Ми їли тільки всухом’ятку. Варити неможливо було, бо вони бомбили. Пічку не затопиш. 

Людей багато загинуло знайомих, батько загинув. Він не захотів виїжджати і не знаю, як він загинув. Він вже у віці був і хворий. Сказав, що залишиться там з мамою - вона там похована. 

Ми все думали, що повз нас пройде все, і сиділи до кінця. А потім окупанти нас не випускали. Казали, що будуть наші ЗСУ стріляти, розбомблять нас, і не пускали. Нам сказали буквально за пів години зібратись. У чому були, так виїхали, все там залишилось. Під обстрілами їхали зі своєю сім’єю. Нас було 20 машин. Виїхали, хто в чому був: у куфайках старих, у бруді. Взяли тільки документи. 

Росіяни перевіряли на двох блокпостах. Вони нас спочатку на Гуляйполі розвернули у сторону Донецька. Ми розвернулись, а вони не знали там дорогу, і ми по ґрунтовці виїхали на нашу сторону, на Покровку. Вони цього не очікували. Після нас колони, які виходили, вже не пускали в цю сторону, ту дорогу заблокували. Нам пощастило, що вони ще її не знали. 

Наразі ми під Запоріжжям. Тут у жінки родичі. Немає роботи і важко влаштуватись.

Я не знаю, коли ця війна закінчиться. Росіяни до цих пір в нас у селі. Мрію, щоб мирне небо було, і все було добре. Додому хочеться повернутись.