Катерина пам’ятає ще Другу світову війну, і ніяк не може зрозуміти, чому армія агресора нищить наше мирне населення

Я народилася в 1936 році. Почалася війна, я ще маленька була. І тепер війна, знову ми - переселенці. Бомблять до цього часу наш Оріхів. Ми перебралися до Запорожжя, найняли тут квартиру. Так приходиться на старості скитатися. У мене двоє синів. Один у Білій Церкві, а другий теж тут, переселенець. В Оріхів сюди-туди їздить, дивиться. 

Нашу хату розбили раз, потім другий, і ще третій. Вікна повилітали – син позабивав їх ДВП. Дали плівку - накрили дах. Там протікає шифер, він вже старенький. Приліт один був - у сусідів знесло «времянку», у других сусідів побили вікна кругом. 

Снаряд коло нашого двору впав, а до сусідів на город прилетів. На вулиці у нас скільки домів - то кожна хата постраждала: то вікна, то дах. 

Коли війна почалася, ми були в Оріхові дома. Робили, город садили, і вже як тут були, то приїжджали на вихідні - навідувалися на город, пололи. Думали, ось-ось скінчиться. Ніхто не вірив, що надовго буде. 

Полізла в погріб картоплі, набрати. Вилажу з погребу, а наді мною снаряд летить, свистить, і видно вогонь. Тоді до сусідки йшла  і теж снаряд летів далі, на краю вулиці, й потрапив в будинок. Під такими снарядами весь час були, поки не виїхали. Летить якийсь снаряд, скажімо, фосфорний, - по даху наче горіхами торохтить. 

Я там ночувала дві ночі без вікон. Схопилася за ліжка, сховалась за постіль, за подушки, щоб не потовкло, притисла до себе і молилась. Я пережила таке, що далі вже нікуди, і виїхала.

Слава Богу, нам допомагають. Переїхали, нам по дві тисячі дали. Ще й свою гуманітарку дають, так що слава Богу. 

Вбивають і розбивають мирне населення, мирні будиночки, діточок, людей. А ешелони… біженці як бігли! Бомбили їх. Нема навіть сили це все перенести. Як так можна бомбити, розбивати усе, по мирному населенню, по домах, по хатах? Що це за війна? Ні воєнних, нічого. По мирному населенню б'ють, у доми, в квартири, люди бідні гинуть. Для чого та чого? Що ми робили поганого такого, що вони напали і воюють? 

Тільки розіб'ють лінію – нам одразу ремонтують світло. По можливості світло з'являється і вода. Ми їм дякуємо, бідні електрики, всі стараються полагодити світло і воду. 

Газові труби побиті-посічені, там вже ніхто не знає, чи буде газ, чи коли він буде, але все ж допомагають. 

Не хочеться хату свою залишати. А є такі люди, хто залишився, які ховаються в погребах, отож і перебудуть. Думаю, що скоро війна скінчиться: до нового року проженуть їх, та й будемо ми вдома. 

Молюся і Бога просю, щоб наша Україна була одна з передових квітуча країна. Щоб ми гордилися і щоб заздрили нам. Я так бачу свою Україну.