Лариса Іванівна з братом виїхали з Донеччини на Дніпропетровщину і періодично повертались додому. Але російський обстріл зруйнував дім, дивом не зачепивши їх самих

До 2016 року я мешкала в Донецьку, працювала там директором школи. Але через свою проукраїнську позицію вимушена була виїхати, бо мене вже переслідували. Переїхала до батьків у село, мама ще жива була. 

Ну а з 24 лютого почало прилітати вже й туди, бо це дуже близько до межі розмежування. 9 квітня ми виїхали і звідтіля. Мама на той час уже померла, залишилася я з братом. На жаль, зараз в селі йдуть бойові дії, будинок уже пошкоджений, а в Донецьку, я не була, навіть не знаю, що там.

У 2014 році у нас припинилося фінансування з України. З 1 вересня і десь до грудня взагалі ми не отримували жодних коштів. Були проблеми із ліками і з харчуванням. А наприкінці грудня почали нам ДНР виплачувати по три тисячі рублів. Я відмовилася від цих грошей.

Десь уже з середини 2015 року почали завозити продукти російського виробництва, і ми тоді отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. 

У 2022 році я працювала вчителькою у Катеринівській школі. Ми майже місяць були в ступорі, не знали, що далі, бо нам ніхто нічого не повідомляв: як навчати дітей і взагалі, що робити. 

В селі, звісно, було харчування, бо є свій город, в магазини завозили хліб - все це було. Вода у нас зі скважини, тому ми були у більш-менш нормальних умовах, поки ще не було таких сильних прильотів. Вже на початку квітня, коли почало долітати до нашого села, ми вирішили виїжджати. Дуже гучно було. Думали, що витримаємо, але на жаль…

Шокували навіть не настільки вибухи, як думки про те, що не дай Бог, зайде оця орда до села, і що може статися. Всі в селі знали нашу проукраїнську позицію, тому ми відчували, що від оркі постраждаємо перші. 

Оце в мене був єдиний страх: щоб не потрапити до цієї орди, яка може, не дай Боже, зайти в село, щоб не опинитися в цій пастці і не стати жертвою. 

З рідні у мене на цей час залишився тільки брат. Племінниця в Одесі, а всі інші родичі, на жаль, залишилися на тій стороні, тому зараз ми майже не спілкуємось.

Ми приїхали 9 квітня на Дніпропетровщину, щоб не далеко до дому, щоб можна було приїжджати. В 2023-му році, ще ми їздили туди. Брат навіть повернувся до домівки і намагався там два місяці існувати, але в минулому році 2 січня під наш будинок прилетів снаряд, було зруйновано частково дім. Я тоді теж там була. Ми, слава Богу залишилися живі. 

Ми віримо, що все ж таки буде перемога України. Коли це станеться - важко сказати. Але все ж таки віримо, що ми повернемося до кордонів 1991 року, що все відновиться і відбудується. Хочеться дуже повернутися додому, але зрозуміло, що це буде нескоро. Та й чи буде куди повертатися, чи буде оселя?

Майбутнє хочу бачити у себе вдома, на незалежній території України. Щоб в нашій країні зникла корупція, ми стали більш правовою державою, законною. Щоб молодь поверталася додому, відновлювала нашу державу. Я б хотіла, щоб ми були самою кращою в Європі. Вірю, що воно збудеться. Головне - дочекатися цього.