Маленьке село на кордоні Харківщини з Росією росіяни легко окупували і одразу почали нещадно грабувати та руйнувати житло місцевих мирних мешканців

Наше село було далеко від міста. Я плакала, коли побачила, як їдуть машини з Донецька, з Луганська з білими прапорцями, щоб не обстрілювали. 

Не було у нас нічого: магазини закриті, на базарі все було дуже дорого. Води не було, тому що у нас від електрики все. Електроенергії, зв’язку, газу не було. Добре, що живемо у своєму домі, були дрова - ото ми так виживали. Їздили по воду до колодязя дуже далеко. Бензину не було, роботи не було. Добре, що є свій город, все було домашнє. Сім місяців так виживали під окупацією, бо росіяни зайшли в наше село. 

Коли окупанти відступали, почали розбивати хати, грабувати. Нам прийшлося поїхати без нічого. Дім наш розбили, майно забрали. Машина в нас була, а зараз нічого немає.

Тяжко було виїжджати. У нас кругом – границя з Росією, тому нам довелося виїжджати в Україну через Росію, Латвію, Литву і Польщу. Ми їхали тиждень, погода була холодна. Ми всі свої заощадження віддали на дорогу. Нас троє було. Холод, ми роздягнені… Дуже тяжко було, поки доїхали в Україну. У нас іншої дороги не було - все кругом було окуповане.

Приїхали у місто. Там все було розбите, міст розбитий, все перегороджено, блокпости російські стояли. Перевіряли у нас документи, наче ми якісь вороги, наче ми до них прийшли. Не пропускали нас, черги були кілометрові, щоб проїхати в місто. А назустріч їхали їхні безкінечні колони. 

Як заїжджали до нас в село автомати, танки - навіть дивитися було страшно, як вони зупинилися. Я не знаю, як ми вижили. Вони могли нас розстріляти. У нас село маленьке. 

Зараз, кажуть, росіяни ще більше розлючені. Людей, що там оставались, бувало, розстрілювали. Розповідали, що вони танком під’їжджали до будівлі і стріляли, щоб знищити будинки. Під’їжджали грузовики, забирали все, що було нажите, а потім розстрілювали хати. Там зараз  одні руїни. Це нам розповідали і фотографії надавали односельці, які виїжджали останні. Жили два місяці в підвалах. Літаки літали прямо над дахами. Мене до цих пір колотить. Я тут вже рік плакала - не можу втриматися, враження дуже страшні. 

Хочу миру і щоб моя сім'я була вся разом. А потім все налагодиться. Хочу, щоб перестали бомбити, людей вбивати. Мої діти наразі за кордоном, а я хочу їх побачити, обійняти.