До війни я жила на прикордонні Сумської області, а працювала в Києві. У перший день повномасштабної війни я була на роботі, у мене був останній робочий день. О п’ятій ранку подзвонили донька і сестра, сказали, що почалася війна. Це було страшно. Вдома, на Сумщині, були син і донька з онукою, у якої на той момент була висока температура. Я сказала на роботі, що їду додому - не можу залишити своїх. 

Всі вибухи нам у вікно було видно. Дочка по телеону плакала, у неї були панічні атаки, було дуже страшно. Благо, у нас своя машина була. Ми з чоловіком поїхали в Сумську область з Києва, а всі танки і БТРи йшли нам назустріч. Невесело було їхати. 

Коли ми приїхали, магазини були пусті. На тому, що я встигла закупитися ще з роботи, ми тягнули деякий час, а далі магазини були пусті. За карточкою в магазинах відмовлялися продавати, тільки за готівку. 

Дорога додому мене сильно шокувала. Я дуже плакала, коли ми проїжджали Конотоп і бачили біля військкомату наших хлопців, які були готові зустрічати ворога. Потім зустріли за Конотопом колони танків. 

Це ще благо, що в перший день війни вони не стріляли, хоча було дуже страшно. Я за цю дорогу, поки ми доїхала, втратила п’ять кілограмів, бо було дуже страшно. 

Зараз ми вже звикли до вибухів: у нас тут тривога безперестанку, прильоти і вибухи ми чуємо постійно. На початку війни ми ще бігали ховались в погріб, а зараз всі попривикали, бо в принципі, сховатися нікуди.

Сподівання у мене одне – щоб скоріше закінчилась війна. Скільки людських жертв… Це страшно.