Солод Анна

8-а клас, гімназія 10 м. Сєвєродонецьк

Вчителька, яка надихнула на написання – Антонова Клавдія Андріївна

Війна. Моя історія

Моя історія починається з 2014 року, коли я зі своєю родиною проживала у сел. Слов’яносербськ, Луганської області. Восени 2013 року ми переїхали в свій тільки що побудований будиночок, який мої батьки будували власноруч. Ми встигли там зустріти один Новий рік

і ,нажаль, це було останнє сімейне свято, коли ми зібрались разом в своїй омріяній оселі. З тих подій я майже нічого не пам’ятаю, тому що мені було всього чотири рочки, але мама з татом розповідали про моє тамтешнє дитинство. В кінці червня 2014 Р тато мав поїхати з дому, а мама залишилася зі мною та старшим братом. Події почали розвиватися дуже швидко, місто обстрілювали артилерією, почали з’являтися незнайомі люди зі зброєю. Зі своїх спогадів пам’ятаю як я з братом і мамою перебували у підвалі. Мама принесла у підвал ковдри, теплий одяг, їжу та ноутбук. Під час вибухів ми сиділи тихенько та дивилися мультфільми. Мама намагалася таким чином відволікти нас від страшних звуків, які лунали поряд. У вересні 2014 року у мого брата було День народження, а

в магазини вже не було змоги завезти продукти, бо всі дороги були захоплені проросійськими бандитами, та мама все одно влаштувала свято, спекла торт, який в пам’яті брата закарбувався назавжди.

Батько дуже турбувався за нас, та при першій можливості забрав нас з мамою з того пекла. Так почалося наше життя спочатку в українському Сєвєродонецьку.

Я росла, пішла у дитячий садочок, після пішла в школу де в мене з’явилося багато друзів, різноманітні хобі: танці, малювання, музична школа, в’язання, шиття іграшок та інше. Життя незважаючи на негативні події продовжувалось. І так одного літнього дня, коли я гуляла зі своєю подружкою, ми побачили в кущах маленьке кошенятко яке вміщалось у мене на долонці. Він з перших секунд припав мені до серця. З відчуттям страху що кошеня може загинути без мами я принесла його до батьків,на що тато сказав що ми самі бездомні. Але мама наполягла щоб кошеня залишилось хоча б на одну ніч, бо бродячі собаки його могли загристи. Минув вже шостий рік, а це кошеня досі живе з нами, але вже не кошеня, а великий, красивий кіт. Кіт на прізвисько Барсик.

П’ята ранку 24 лютого 2022 рік, я сплю у теплому ліжку, і чую мамині слова що треба прокидатися бо почалася війна. Татові подзвонив його брат та сказав, що у Мілове заїхали танки і йде артобстріл Луганської області.Мама попередила що ми будемо виїзжати і попросила зібрати речі, які є найдорожчі для нас. Я бачила, що батьки були збентежені, але вони не подавали нам виду. Єдине, що мама сказала що ми їдемо в нікуди. І так почались наші подальші мандри, ми не знали куди їдемо, не знали де будемо зупинятись, де будемо ночувати. Так ми зупинились у місті Івано-Франківськ, бо батьки вважали, що це буде одне з найбезпечніших місць в Україні. Ось вже минає майже другий рік повномасштабного вторгнення, а ми і досі не знаємо де будем далі.

Я дуже сумую за рідним домом і сподіваюся, що наші ЗСУ подолають цю навалу і, здійсниться моя заповітна мрія повернутися додому.