Моя родина - я і маленький син. Я розлучена. Батьків втратила ще до війни. Дуже важко, коли грошей немає і немає можливості влаштуватися на роботу. Коли отримую гуманітарну допомогу, стає легше. Ми не виїжджали, їхати нам нікуди.

Перший день повномасштабної війни забути неможливо. Такий тваринний страх охопив. Я не знала що робити, сиділа півдня в коридорі, поки не приїхав мій дідусь і не забрав мене. Ми сиділи цілий день у підвалі. Це було дуже страшно. Думали, що земля під ногами обвалиться. Хотілося жити і розуміти що відбувається. Телефон розрядився, неможливо було подивитися новини. 

Тепер я їжджу до бабусі і дідуся у селище Біленьке, там є газ, можна розігріти поїсти і погрітися. Коли газу не було, готували на багатті.

Бувало, що не вистачало їжі. Боялись, що сьогодні поїмо, а на завтра вже не вистачить. Дякуємо людям, які допомагають продуктами. Коли не було чаю і цукру, додавали у воду варення і пили такий гарячий напій. На таке не дуже звертаєш уваги, коли життя на волосинці висить. 

Найбільше шокували вибухи і сирени. Від цього були такі мігрені. Дитині не поясниш, що у мами болить голова і потрібно бігти у підвал. Найстрашніше було дивитись на сина, коли були влучання. Він плакав і обіймав так міцно. Страшно було, що прокинусь і більше не побачу дитину. Страшно, коли земля під ногами тремтить. 

Хотілося б, щоб війна завершилась чимшвидше. Сподіваюсь, що це станеться наступного року. Ми до цього і йдемо, що все буде добре. Мрію, щоб я могла спокійно жити, не хвилюючись про те, що буде завтра. Це найголовніше.