Сам я із Степногірська. Дружина виїхала з донькою у Польщу. Я сам залишився в Україні. Приїхав до Запоріжжя, знайшов халупку, у ній і живу. Нещодавно був у Степногірську: вибиті шибки позабивав фанерою, обтягнув плівкою, повернувся знову до Запоріжжя. У Степногірську обстріли такі сильні, що перебувати там неможливо. Я коли навідувався, то світло було, але електроенергію перебивають постійно, також немає ні води, ні газу. Люди ходять по воду до джерела і у одного чоловіка пробили свердловину. 

Коли розпочалася війна, ми були у сильному шоці. За п'ять-шість днів відправив дружину і дочку, тому що розумів, що там гарного нічого не буде. Згодом вирішив і я виїжджати. Найняв таксі для переїзду за 150 гривень. Місяць перебував у Запоріжжі, повернувся у Степногірськ, там усі магазини і крамниці побиті.

Найбільше шокують щоденні обстріли. Я на зв'язку з друзями зі Степногірська, вони розповідають мені про актуальну ситуацію. У мене цукровий діабет і нервувати сильно не можна, але все одно цукор підвищується від нервів. 

Найбільші проблеми - фінансові. Добре, що мої рідні у Польщі знайшли роботу, а тут, у Запоріжжі, скільки не ходив і не шукав, ніде на не беруть, бо людей приїхало чимало. До війни я працював охоронцем у приватного підприємця і отримував пенсію з інвалідності. 

Депресія звісно є. Намагаюсь гуляти містом, але з обстрілами і влучаннями по Запоріжжю це проблематично. 

Хочеться миру і швидшого закінчення війни, тому що діти й дорослі люди гинуть. Я пішов у військкомат, хотів хоча б снаряди підносити, бо на більше з моєю хворобою не здатен. 

Як на мене, війна не швидко закінчиться. Можливо, за рік-два. Важко буде відбудовувати Україну. 

Я розчарувався у всьому. Дружина телефонує, каже, що можливо вони залишаться у Польщі. Для мене головне - поставити дочку на ноги.