Каменюка Людмила, вчитель, Приватний вищий навчальний заклад "Деснянський економіко-правовий коледж при Міжрегіональній Академії управління персоналом"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року. Вночі мені наснився дивний сон. Я разом з подругою підіймаюся на Говерлу. Підйом надзвичайно важкий і довгий. Я здатна вже повернутися вниз, здавалося, що вже сил немає. Дивлюся назад і бачу, що стежка чорна-чорна, що там грязюка. Підіймаюся на гору і бачу хребет рівний-рівний, трава молода зелена, з лівого боку декілька могильних плит. 

Прокидаюся з відчуттям, що так буде велика війна.  

Вранці цього дня мені довелося робити вибір: бути відповідальним керівником, якому потрібно їхати до ліцею чи бути гарною донькою і їхати до батьків, які потребували моєї допомоги. Я обрала родину, поїхала до батьків, і весь період тимчасової окупації перебувала на землі діда-прадіда.

Частина друзів мене не зрозуміла, відвернулися, перейшли на бік рф, але під час війни з’явилися справжні подруги, допомагаючи яким і отримуючи підтримку від них я вижила, витримала, не здалася.

Віка. Вікуся. Жінку свого друга дитинства я неодноразово бачила на вулиці рідного села, проте окрім стандартних вітань нічого не було. Проте у перший день війни, коли я опинилася, у батьківській хаті, а чоловік Віки, взяв тривожний рюкзак, поїхав до війська, ми зустрілися на вулиці і я ляпнула татові, що зв’язок з містом обривається на невизначений час і, мабуть, буду спілкуватися з Вікою.

Наш район був захоплений у перші дні війни, почалися проблеми з грошима, їжею, ми почали відчувати «принади руского міра».

Десь у середині березня, в один з похмурих днів після розмови авторитетних чоловіків на вулиці, тато мене попросив: «Ти сходи до Віки, поговори по-жіночому, ій, мабуть, зараз з двома дітьми зовсім непереливки, дізнайся може ій щось потрібно, можливо якісь продукти запропонуй, подивись скільки грошей можемо дати….».  Через годину я була біля хвіртки Віки, яка, ну ніяк не очікувала побачити мене та ще й з торбою. Надворі йшов дощ, а ми, дві майже незнайомі жінки стояли і плакали. З того часу у нас почалася дружба, вечірні відверті розмови.

Нас багато чого об’єднувало: відсутність, або дуже мало інформації, хвилювання за близьких, власне і за себе, за свої родини, бо Віка – учасниця АТО, бойовий медик, у мене молодша сестра - учасниця АТО, у  ЗСУ був чоловік Віки, чоловік моєї молодшої сестри,  друзі.  

У квітні орки почали ходити по подвір’ях, шукати, знищувати усе українське, особливо їх обурював піксельний одяг і історична література.  Надворі дощ, мряка, гарний господар собаку з хати не вижене, а ми, поміркувавши, що відомі на вулиці сепаратистки з хати носа також не висунуть, вирішили ховати речі… в очереті, куди - куди, а у ті місця ніхто не сунеться.

Саме до Віки я прибігла посеред дня у шоковому стан, коли одна «гарна людина» з сільської ради зовсім стороннім людям розповіла, що у мого батька дві доньки, одна – учасниця АТО, а інша працює в освіти, а, отже, мій план переховатися неможливо здійснити і мені потрібно їхати до міста у кращому випадку, і до села, де знаходиться ліцей і у якому перебувають орки, у найгіршому…

А вона трохи згодом перебувала у подібному стані, коли ій почали погрожувати сусіди, які всіляко підтримували рф і нову владу і потрібно було щось вирішувати.

Ми вивчили напам’ять номери телефонів найближчих  родичів, щоб у разі потрапляння на зв’язок телефонувати рідним.

Останні дві ночі перед ії виїздом через Печеніги ми сиділи розмовляли і Вікуся намагалася запам’ятати всю відому інформацію, щоб передати відповідним службам. Вона з дітьми виїзжала, а я залишалася з батьками.

Невідомість, страх, проте саме Віка мене підтримувала під час тих рідких телефонних розмов, навіть, коли деякі родичі не розуміли. Подекуди наші рідкі телефонні розмови доходили до кумедного і хтось сторонній почувши слова про «подругу Вероніку» і можливість роботи і повергнення нічого б не зрозумів, проте ми знали про що це.

Як тільки нас звільнили і з’явився зв’язок одним з найперших дзвінків був саме від Віки.

Олена. Лєночка. До повномасштабного вторгнення рф я знала Олену як маму талановитої учениці 9 класу  і спілкування з  якою було на рівні педагог  –  мама учениці.

У перші дні війни було незрозуміло, що діється і яка ситуація у різних частинах району. Ми обмінювалися інформацією. Я знала, що Олена разом з доньками виїхала з села, зі своєї хати до міста, бо через дві хати від них заселилися орки і які задивлялися на дівчат. Через деякий час вона запитала чи не знаю я хто здає квартиру, хоча б тимчасово. У мене відразу ніби склався пазл: я у батьків, у моїй квартирі люди близькі мені по духу, а, отже, ніхто з «нової влади» сюди не рипнеться.

Олена з дівчатами почали жити у моїй квартирі і  у разі необхідності підтримували мою легенду.

Після мого вимушеного виходу «з підпілля» на кухні були розмови, обмін інформацією. Вона мене заспокоювала, приводила до тями після нарад у сільській раді, разом обмірковували ситуацію, вирішували як краще зробити, як діяти.

Мій 41 день народження я зустріла в окупації, в невідомості, зі страхом, що до мене можуть прийти фсбшники. Настрій був відповідний, бо вперше за багато років я не почую молодшої сестри, племінника, друзів. «Святкувала» цей день з Лєночкою, Катюшкою а найголовнішим подарунком був планшет з голосовими повідомленнями, фото  від моєї молодшої сестри, від Віки.

Виявляється напередодні вони їздили «на зв’язок» і  зізвонювалися з  Олею, Вікою. Тимчасову окупацію ми пережили разом, і завдяки підтримці  одна одної витримали, не здалися, не зламалися.

Початок війни, тимчасова окупація  показала «справжні» обличчя людей, стала своєрідним фільтром через який, на жаль, чимало друзів не пройшли, бо обрали інший шлях, інші цінності, але залишилися справжні, дійсно ті, кого можу назвати друзями.

24 лютого 2022 року.  Цей день змінив моє життя, ніби розділив життя на дві частини: до — робота, навчання, кар’єра, улюблені учні, після — родина, допомога іншим, і усвідомлення, що допомагаючи іншим я допомагаю собі.