Григорій Купцов вважає, що відбувся легким переляком, коли в його город влучив снаряд. Всі вікна в будинку вціліли лише тому, що з боку ділянки була глуха стіна. Але з тих пір, коли чує залпи знарядь, намагається притиснутися до стінки.

Жили, як усі. Було нормально, спокійно, постійна робота, постійні відносини. Куди хочеш, туди поїдеш, чим хочеш, тим займаєшся. Серйозних проблем не було.

Коли почали затіватися хвилювання в Луганську біля Адміністрації, я кілька разів проїжджав повз і бачив. Думав, пошумлять-пошумлять, як зазвичай в таких випадках. Хто ж тоді міг подумати, до чого це призведе.

А у нас в селищі все почалося з того, що блокпост виставили на виїзді. У нас різких змін не було, все тихо, мирно, плавно, потихеньку... Все гірше і гірше. То з одного боку снаряд пролетить недалеко, то з іншого.

А під серйозний обстріл наше село потрапило тільки раз. Це було 31 серпня 2014-го, в останній день після підписання перемир'я по нашому селу гримнули двома ракетами. І одна з них впала у мене в городі. Це було дуже вражаюче…

Я осколки потім по двору збирав. У сусідів курей і собак побило, а у нас обійшлося. Навіть вікна цілі залишилися. Відбувся легким переляком тільки тому, що будинок стояв до тієї сторони глухою стінкою. Пощастило.

Під час першого обстрілу навіть не злякався

Під час першого обстрілу навіть не злякався. Якщо не знаєш, що це, то і не лякаєшся, тому що перший раз. А коли почали пізніше стріляти, тоді вже сприймав з побоюванням. Коли чулися залпи, треба було кудись під стіночку йти, хіба мало що пролетить.

Зараз пересування вкрай обмежене. Якщо треба на роботу їздити через блокпости, це не вражає, коли стоять люди з автоматами.

Але навіть зараз, коли до всього звик, коли чуєш обстріли, перше – починаєш обдзвонювати людей, щоб з'ясувати, що і де це було. Постійні громихання дуже сильно діють на нерви. Ось буквально чотири дні тому гриміло.

У даній ситуації мріємо, щоб не було гірше. Навряд чи буде краще, але хоча б не гірше.