Любов Григорівна з Петропавлівки розробила власну «тривожну валізку». Коли біля селища почулися обстріли, жінка разом з донькою знесла речі першої необхідності в підвал, а щовечора перед сном клала на стіл тормозок з провізією, щоб у разі небезпеки швидко спуститися у сховище.
У мене троє дітей, онуки і правнуки. Чоловік помер двадцять років тому, ми зараз живемо удвох з донькою.
Коли почалися обстріли, всі сусіди згуртувалися. Продзвонювали один одного і домовлялися, якщо хтось не вискочить, бігти на допомогу. Всі були дружні і чуйні.
У нас на випадок бомбардування в підвалі були і вода, і ліки, і ковдри. Перед тим, як лягти спати, ми з донькою на край столу клали хліб, картоплю і відварені яйця на випадок бомбардування. Кажу їй: «Будемо бігти, хапаємо все і ховаємося в підвал».
У мене в Луганську живе племінник, але не поїдеш туди. Ось померла сестра, я теж поїхати не змогла, тому що там блокпости. До них тільки під'їжджаєш - тебе трясе, як якогось злочинця, а ти нічого поганого і не робив.
Мрію, щоб був мир. Хочу поїхати до дітей, онуків, правнуків, побачити їх. Хочу, щоб все було нормально, щоб вони жили спокійно і не переживали, коли лягають спати.
.png "«До цих пір трусимось, як бомби вибухають»")
.png "Імена")
