Баглай Анастасія, 9 клас, П'яновицький заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Андриц Галина Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24.02.2024 рік. Я прокинулась… Як завжди - до школи. Побачивши, що мама дуже схвильована і мої брати збирають речі, я не розуміла, що трапилось. Мама відразу сказала мені також взяти якісь речі, які будуть найнеобхіднішими. Вона мені пояснила, що в Україні почалась війна. Ми хотіли виїхати до Польщі, але так склалось, що не вийшло. 

Мій батько служив в АТО в 2015 році на сході в Луганську, а після повномасштабного вторгнення росіі в Україну, на другий день, він пішов добровольцем.

На свій день народження, 1 березня, його звісно ж не було, проте в своїй шафі залишив нам цукерки, це були мамині улюблені. Через тиждень було в мене день народження, його також не було, я сумувала за ним та молилась, щоб ця війна закінчилась, хоч це і був всього лише початок.

На Сході мій батько був хіміком. Він завжди, коли мав час, телефонував. Він брав участь у визволенні Києва, та й в більшості був десь в цьому напрямку. Отримував нагороди (був старшим сержантом). Мама дуже хвилювалась, особливо перші пів року. Вона переживала за тата, та й не тільки вона, якщо чесно. 

Зараз дуже шкодую, що тоді не дуже розпитувала про те, як він там і все, що навколо нього відбувається. Шкодувати я почала, коли одного разу я їхала з батьком і він підвозив одного військового. Він говорив російською. Розповідав, що взяв відпустку й приїхав зі Сходу до сімʼї на декілька днів. Вони щось розговорились і тож він розповів, як йому снились жахи.

Розповів він як літак з ведмедем, російським символом, летить на нього, а його батько, напівмертвий, кричав: «Все буде добре, синку, ми переможемо!», цей сон по його словам його мучить майже кожного дня.

Тоді я зрозуміла, що в тата також могло бути щось подібне, але він дуже сильний, та я так думаю, що можливо він і не хотів розповідати, оскільки не всі люблять говорити про свої проблеми й тому подібне.

Під час перебування на Сході, батько підірвав своє здоровʼя, внаслідок чого отримав інвалідність. 

Зараз він працює далекобійником, у нього все гаразд, та я дуже рада, що все склалось добре. Також я рада, що він залишився живим, та дуже сумно, що  інші сімʼї залишились без батька, сина, доньки чи матері.

Не всі люди розуміють, що твориться в країні де вони живуть, не всі розуміють серйозність, тому багато людей досі вживають російське, багато людей говорять мовою вбивець, які вбивають навіть дітей. Коли вони слухають російську музику, навіть не задумуються, що спонсорують російські війська, вважають це абсолютно нормальним.

Кожного дня люди моляться за становище в Україні, та я впевнена, що вона скоро закінчиться.

Зараз би хотілось всіх людей закликати виключити все російське з життя, та почати жити українським.

Слава Україні! Героям Слава!