Хмара Людмила, вчитель, Загальноосвітня школа І-ІІІ ступненів №9 Мирноградської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Людмила, мені 31 рік, і я переселенка з Донецької області. Все своє життя я прожила в шахтарському місті Мирноград, яке стало частиною моєї ідентичності. Це місто, хоч і невелике, було для мене домівкою, де я зростала, навчалася та формувала свої мрії.

Однак у 2022 році, коли почалися військові дії, моє життя змінилося назавжди.

У квітні 2022 року, коли ситуація в нашому регіоні стала критичною, я була змушена вжити рішучих заходів. Разом із сином я евакуювалася до Кіровограда, намагаючись знайти безпечний притулок. Ці два місяці в Кіровограді стали для нас періодом адаптації до нових умов, проте страхи про майбутнє ніколи не покидали нас.

В той час, коли інші почали відновлювати своє життя, я все ще переживала за свою родину та рідне місто.

Повернення до Мирнограда було спробою повернутися до звичного життя. Я сподівалася, що обстріли нас оминуть, і ми зможемо відновити повсякденність. Проте реальність виявилася гіршою: ситуація погіршувалася, і в серпні 2024 року мені знову довелося залишити рідний дім.

Цього разу я вирушила до міста Кам’янське в Дніпропетровській області, де намагалася знайти новий початок.

Мирноград, моє рідне місто, розташоване всього в 1,5 км від лінії фронту, і кожен день приносив нові страхи. Під час одного з обстрілів квартира моєї бабусі згоріла внаслідок прямого попадання снаряда, що стало величезним ударом для нашої родини. У нашому будинку також відбувся прильот, і тепер доля нашої домівки невідома.

Ці трагедії не лише змусили мене відчути втрату, а й розбудили в мені нові почуття відповідальності.

Протягом 1000 днів війни я пройшла через безліч випробувань, але цей шлях також відкрив мені нові можливості. Я навчилася пристосовуватися до нових умов, шукати шляхи підтримки для себе і свого сина. Ситуація змусила мене стати сильнішою, навчитися долати труднощі та зберігати надію в найскладніші часи.

Відчуття безвиході, з яким я стикалася на початку, поступово змінювалося на впевненість у своїх силах.

Сьогодні, перебуваючи в Кам’янському, я намагаюся знайти нові можливості для себе та сина. Я займаюся волонтерством, намагаючись допомогти іншим переселенцям, адже знаю, як важливо підтримувати один одного в ці складні часи. Моя історія — це не лише про втрату, а й про надію та відвагу.

Я вірю, що, попри всі труднощі, ми зможемо побудувати нове життя, зберігши в собі уроки, які дала нам війна.

Ця війна змінила не лише моє життя, а й життя мільйонів українців. Я сподіваюся, що разом ми подолаємо всі труднощі, відновимо наші домівки і повернемо мир в Україну. Моя історія — це свідчення стійкості, волі до життя і бажання будувати світле майбутнє, незважаючи на всі випробування, які ми проходимо.