Денис Чурилов, 3 курс
Державний навчальний заклад "Сумський хіміко-технологічний центр професійно-технічної освіти"
Викладач, що надихнув на написання есе: Матяш Любов Михайлівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Іде людина дорогою життя, зустрічаючи на шляху радісні, добрі дні дитинства, квітучі роки юності, сповнені емоцій, нових почуттів, крокує заклопотано в зрілість. Живе, творить, любить, будує, працює, кохає, мріє, радіє, сподівається …

І раптом над її життям з’являється чорна хмара війни. На світанку 24 лютого 2022 року, замість щирого вітального «доброго ранку», чує страшну звістку: «Почалася війна!»

Вихор трагічних подій уривається в дні кожного українця. Блискавка болю, страху, відчаю б’є по людських душах…

1000 днів і ночей уже минуло з того злощасного ранку. 1000 днів і ночей без спокою, із тривогами, хвилюванням, розпачем і болем, журбою і відчаєм. Кожен із цих днів ніс для людей утрату: у когось не стало батька чи неньки, хтось залишився без брата чи сестри, не дочекалися батьки сина чи доньку… Скільки покалічених душ, знівечених доль, згорьованих сердець!

У моєму житті за цей час сталося безліч подій: утратив брата, бо морально його вбила саме війна; провів в останню путь знайомих юнаків, односельців,  які повернулися «на щитах»; став свідком жахливих руйнувань людських домівок сироватчан та жителів Великого Бобрика, а також навчальних і медичних закладів та інфраструктури на Сумщині.

Жахливо, що все це страхіття продовжується, ракети знищують мирне населення, нашу націю. Хіба це справедливо? Перед такою силою людина, звичайно, не виживе.

У ХХІ столітті треба змагатися не зброєю, а надбаннями в науці, техніці, боротися із хворобами, винаходити ліки, що допоможуть онкохворим тощо… А в нас війна! Земля вже не витримує безчинства й свавілля людини: недаремно відбуваються катаклізми на планеті. А світ  мовчки спостерігає. Хто ж виграє? Гордий, мужній, працьовитий, вольовий український народ чи маразм ненажерливих жорстоких тварюк.

Кажуть, що в 16-17 років – це пора розквіту юності, найщасливіші роки, але в мене з них просто вкрали радість, безтурботність, комфорт, спокій, веселощі, упевненість у майбутнє…

Ми з мамою пробували виїжджати з України в Польщу, щоб здобути знову спокій, але нас вистачило на два тижні. Не змогли перебувати там, коли вдома залишилися рідні люди, коли вони в небезпеці, коли над ними чатує смерть, і ти розумієш, що можеш їх не побачити ніколи.

1000 днів і ночей змусили переосмислити цінності життя, змінити ставлення до людей: з’явилася неабияка любов, якою хочеться обійняти і зігріти  скривджених, і неприємне відчуття ненависті до ворогів, а також прагнення довести, що Україна була, є і  буде завжди! Буде український народ!