Ми з міста Вугледара. Працювали на шахті. Тепер нашу шахту розбомбили, місто наше обстрілюють. Довелося втікати під бомбардуваннями у Запоріжжя. 

У перший день війни влучила ракета. Я на власні очі бачила, як вона падала. Всі злякались, порозбігались. У нас на площі стояла лікарня, щойно після ремонту. Біля неї влучила ракета. Перед тим звідти виходили люди. Очевидці бачили, що чоловік попросив дружину пересісти на заднє сидіння, і щойно вона вийшла з машини, відразу загинула. А чоловіка поранило уламками. 

Шкода, що наше місто обстрілюють. Наш мікрорайон поки стоїть, але будинки без вікон, без дверей, у когось обірвані балкони. Дуже моторошно дивитися на Вугледар. Але всі його мешканці хочуть повернутися додому і відбудовувати місто своїми руками. 

У нас собака і його доводилося вигулювати навіть під обстрілами. Чоловік його вивів і почався такий сильний обстріл, що все хиталося. Чоловік коли повернувся, я почала заїкатися до такої міри, що не могла й слова сказати, так мені було страшно. Тоді чоловік прийняв рішення про евакуацію.

У нас було місце, де збирались евакуаційні автобуси, а за ними їхали автомобілі. Ми прив'язували білу тканину і виїжджали. До Курахова нас дуже обстрілювали, так, що я думала, що машина перевернеться. Ми всі їхали на шаленій швидкості. Після того, вже було спокійно і всі роз'їхались хто куди. 

Дуже хочеться, щоб ми перемогли. Тоді ми зможемо повернутися додому.