Сім’я Ганни Михайлівни виїхала з обстрілюваного Нікополя, вона теж евакуювалася до сестри на Хмельниччину. Тепер мріє зібрати всю родину за одним столом після війни.  

Коли почалися обстріли у нас, у Нікополі, страшно було дуже: за себе, за сім’ю, за всіх. Бомбосховища шукали, де можна було ночувати – так і виживали. 

У нас з їжею нормально все було, продукти були, медикаменти були, все було добре з цим. Тож у мене таких проблем не було.

Коли були обстріли поруч, я бігла додому. От це шокувало. Я часто бігала в бомбосховище, ховалася за будинками.

Моя сім’я – всі роз’їхались. Невістка з дітьми - за кордон, хто куди. Я була в Запоріжжі, потім в Хмельницький поїхала. Зараз - тут. Я сама родом з Хмельницького, тому сюди і приїхала. 

Труднощів в дорозі не було, потяги ходили вчасно, все було добре. Можливо, в когось були труднощі, але я доїхала добре.

Я не працюю, сестрі допомагаю. В мене пенсія є, то й хватає, так і живемо. Щось діти дадуть, на хліб вистачає. 

Я мрію про мирне майбутнє, зібратися сім’єю за одним столом. Оце і є - наше світле майбутнє.