Оксана Михайлівна з чоловіком допомагали односельцям переховуватись у підвалі школи, де вони працювали. Згодом вони виїхали, але є рідні, які й досі перебувають під окупацією. 

Над селом почали летіти ракети на Маріуполь і Мелітополь – так ми і дізналися, що почалася війна. Потім в село зайшло більше ста танків. Це вже на другий день війни. Вони їхали на Чернігівку. Ми не знаємо, звідки вони йшли, але їхали через наше село. 

Я і чоловік – вчителі. Ми все село зібрали в підвалі, в школі, а потім розійшлися. Потім полетіли літаки, вертольоти.

Світло зникло, газу в селі і так немає, вода, щоправда, була. Також не було ні інтернету, ні зв’язку – підірвали вишку. На дворі був березень: продукти завозили, але дуже мало. На початку хліба не було, а під кінець березня почали возити. 

Звідси виїхало десь до п’яти сімей, але у нас невеличке село. Ми багато чого бачили, а потім виїхали в Запоріжжя. Виїжджали ми через Пологи, про дорогу згадувати не хочу. Дорога страшна була.

Наші рідні ще залишились в окупації, і ми весь час за них переживаємо.