Горбонос Костянтин, 19 років, студент 3-го курсу Фахового коледжу економіки та бізнесу Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара

Вчитель, що надихнув на написання есе: Павлова Вікторія Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Я прокинувся 24 лютого від смс у робочій бесіді, всі писали про вибухи. Почав читати новини і там писали, що бомбили аеропорт у Дніпрі. Увімкнувши телевізор на канал новин, почув звернення Президента Зеленського, що Президент росії оголосив "проведення спеціальної операції на Донбасі". Мама прокинулася від моїх слів: "Мамо - війна"...

Ми були збентежені, відчували страх, агресію, нерозуміння, тривогу водночас...

Це мав бути звичайний день для мене та моєї родини, я мусив поїхати до лікарні на уколи, але не поїхав...

Життя змінилося кардинально і в один день, коли в моєму місті вперше пролунала серена - сповіщення про повітряну тривогу, а зараз - призвичаївся до цього... Страх - почуття підступне, некероване, тоді - нове для мене, призвичаївся...

А потім були жахливі новини з Бучі та Ірпеня. Взагалі нове в моєму житті - телебачення до великої війни його для мене не існувало, просто - не цікавило... Моторошно усвідомлювати, що новини в твоїй країні змінюються настільки часто...

Вражає жорстокість окупанта, відсутність Бога в душі...

Дуже болить за Маріуполь, за Азовсталь, за наших бійців, хлопців та дівчат, які захищають нас на лінії вогню. Щоразу, читаючи новини, важко усвідомлювати, що творить армія загарбника. Агресія до них з'являється все більше і більше... Мозок відмовляється усвідомлювати, що вони - звірі, знущаються з наших мирних людей: скільки вони ґвалтували, били, катували... Скільки невинних людей загинуло і гине в цю мить... Відчуваєш злість через безпомічність, безпорадність... Як же хочеться заплющити очі і, відкривши, побачити мирне небо над головою, а не стовби диму від чергових "прильотів"! Так хочеться, щоб кожен, кожен "урапатріот" з того боку відчув те саме, що відчували ті, кого вони катували та вбивали!

Мир сьогодні для мене означає те, що ти можеш прокинутися вранці і не чути сирену, що ти можеш гуляти на вулиці і не бояться, що прилетить снаряд, що ти можеш спокійно гуляти в торговому центрі, можеш зустрітися з друзями. Що ти можеш мати таке життя, яке мав до 24 лютого: працювати, вчитися, гуляти, займатися повсякденним клопотом. І я вірю, що цей день настане. І ми будемо плакати, але це будуть сльози великої Перемоги!