Олена Маленкова

«Перший рік у Києві я просто плакала»

На початку 2013 року моєму старшому синові запропонували хорошу й перспективну роботу в Москві. А через півроку в Київ переїхав молодший, будучи ще студентом Донецького національного технічного університету. Із чоловіком ми зайшли в порожню дитячу кімнату, сіли на ліжку й засумували. І тоді чоловік сказав, що треба переїжджати до Києва. Я погодилася.

Думала, процес затягнеться років на півтора. Адже у нас в Донецьку був бізнес, офіси, нерухомість. Поки з усім розберешся, поки продаси...

Скажу одне – бійтеся своїх бажань, вони мають властивість збуватися й причому в невідповідний момент. Через війну, що почалася, їхати довелося раніше запланованого терміну.

Коли на Майдані побили студентів, у Донецьку пройшов перший мітинг у їх підтримку. Я виступила перед людьми, висловила свою позицію. Мене запитують, чи було страшно? Мені весь час було страшно. І цей страх межував із куражем. Я з чоловіком ночами клеїла листівки із запрошенням на проукраїнські мітинги.

У травні почалося полювання на учасників Євромайдану. Спасибі людині з «того» боку, досі не можу назвати його імені, що просигналізував. Він сказав, що я в «списках», і у мене є доба, щоб залишити Донецьк.

Буквально через дві години я з чоловіком виїхала з міста. Ми навіть побоялися їхати на своїй машині, а вирушили поїздом. Викликали таксі до сусіднього будинку. Усю дорогу до Покровська оглядалася, була впевнена, що буде погоня. А коли побачили українські прапори – полегшено зітхнули. Відтоді я в Донецьку не була.

Ми поїхали у відпустку на Західну Україну. Вирішили, що поживемо до вересня. Були впевнені, що до початку осені все налагодиться, і ми повернемося до Донецька. Але після Іловайська стало зрозуміло, що в Києві ми надовго. І треба тут налагоджувати своє життя. Всією сім’єю ми можемо зустрічатися тільки двічі на рік на нейтральній території.

Перший рік у Києві я просто плакала. Стабільно раз на тиждень.

У 2015-му почала сильно хворіти. Дуже підкосила вірусна пневмонія у важкій формі. До цього я 20 років не хворіла. Організм настільки ослаб через хвилювання, що болячки почали чіплятися одна за одною.

Довелося вдатися тоді і до допомоги психолога. У мене вистачило мізків (у свій час дуже ретельно розбиралася в психології бізнесу) зрозуміти, що мене накрила депресія, і вистачило мужності звернутися до фахівця.