Дейнега Анастасія, 10 клас, Криворізький ліцей №4 Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Задорожня Любов Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року - ранок, який став фатальним для десятків мільйонів людей. “Доню, прокидайся, почалася війна”,- фраза, з якої розпочався мій день і яка назавжди змінила моє життя. Хвиля емоцій нахлинула на мене, я не знала що мені робити. На вулиці був справжній хаос! Дехто збирав свої речі та намагався швидко втекти з України, інший поспішав закупитися продуктами й ліками.

На полицях майже нічого не залишилося: всі купували воду, хліб, консерви та інші продукти тривалого зберігання.

Ввечері того ж дня почалася перша повітряна тривога. Я разом з батьками швидко одягнулася, узяла свої речі та побігла до бомбосховища. Укриття було невеликим, але там було доволі багато людей різного віку та соціального статусу. Усі перебували там зі своїми речами та страхом в очах. Люди були знервовані, дехто сидів зі своїми домашніми тваринами: з собакою, з котиком, з хом’яком. Мені було тоді 13 років. Якщо бути відвертою, я ще не зовсім добре розуміла, що відбувається, тому я мало хвилювалася, а поруч зі мною були мої батьки, які заспокоювали.

Згодом, коли починалася тривога, ми всією сім’єю вдягалися та сиділи в коридорі, де стояли наші рюкзаки з речами і просто знаходилися там допоки не закінчиться тривога.

Невдовзі ми вирішили просто почати спати у безпечному місці. Я пам’ятаю, що ми купили ліжко зі зручним матрасом, який поклали на підлогу та спали там, повністю одягнені. Мої прогулянки у той час, почали обмежуватися лавкою біля під’їзду мого будинку і мені дуже пощастило, що моя подруга жила у сусідньому під’їзді. Тому ми могли гуляти, а як тільки починалася тривога, ми прощалися й одразу бігли до своїх квартир.

Перший вибух я почула, коли була сама вдома. Мене одразу охопило почуття, неначе за секунду електричний ток пройшов тілом й одразу покинув його, залишивши на своєму місці лише порожнечу із переживань та страху.

Тремтячими руками дістаю смартфон та телефоную рідним, паралельно благаючи Бога, щоб усі залишилися живими…

Я б хотіла сказати, що зараз, коли я виросла й подорослішала то вже не так боюся вибухів. Але до цього неможливо звикнути, і до сих пір при кожному з них серце стискається. Лячно відкривати новини, щоб побачити те, що залишив після себе цей вибух та хто залишив нас після цього вибуху.

Іноді буває так, що посеред ночі я прокидаюся від того, що чую, як збивають ракети. Я чую ці звуки і не розумію нічого, а в голові завжди лунає лише два питання: “Чому?” та “За що?”.

Я кажу: “Спасибі!” - нашим військовим, які кожен день борются за нашу державу, свободу, життя, права, безпеку та незалежність. Вдячна волонтерам, які допомагають військовим, мирному населенню, та лікарям, які рятують нам життя. Кожен з них є героєм, не зі сторінок книги, а доволі реальним. Таким, який може втомитися, або помилятися, але вони знаходять в собі сили продовжувати супротив. Завдяки сильному духу українців наша держава завжди буде вільною і незалежною.