Крістєва Ольга, 11 клас, Оксамитненський ліцей імені І.І.Булгарова Болградської міської ради Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Георгієва Олена Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…У серці кожного українця це слово викликає у когось якийсь глибокий, тягучий біль, у когось - непідконтрольну розуму тривогу та страх, а у когось – відчай та почуття безвихідності. Нема зараз такої людини, долю  якої  війна обійшла стороною. Ми всі поранені нею…Хтось жорстоко, блискавично, безжалісно, а хтось лише отримав «подряпини». У кожного в серці є якась своя історія, не схожа ні на яку іншу, і ми вчимося з нею жити, бо вона вже нікуди не подінеться. Можливо, колись це стане спогадами, та, все одно, вони час від часу ятритимуть душу, бо немає таких ліків, якими можна було вилікувати від жахіть війни.

Моя історія не зовсім моя… Моя історія про людей, які, втікаючи від війни, вимушені були покинути свої домівки.

Це хлопчик років дванадцяти, який тремтячи від страху, ще зовсім по-дитячому тулився до мами, коли вони їхали в автобусі, а десь зовсім поруч лунали вибухи. В той момент він зовсім забув про те, що обіцяв татові турбуватися про маму, бо він тепер її єдина підтримка.  

Це старенька бабуся, яка  більш за все сумувала за своїми чорнобривцями, адже їх нікому буде поливати…А вона ж їх так доглядала, бо дуже спекотливе літо видалося. Вона весь час дивилася у вікно і плакала. Що вона хотіла там побачити? Кого?..

Це мама з донькою, що так не хотіла покидати свою рідну школу, бо ж вона в цьому році випускниця, і вона мала у своєму випускному танці бути в парі з Денисом, який з першого класу їй подобається. Але батьки вирішили – так треба!

Це вихователька дитячого садка, яка всю дорогу бідкалася, як там її дітки, чи всі змогли виїхати? Чи не загрожує малечі небезпека? А в неї нема можливості їх пригорнути, заспокоїти та витерти сльози.

Це  дві мовчазні сестрички, яких всі пасажири пригощали бутербродами та вони до них так і не доторкнулися, бо перед очима стояли руїни  їхнього  будинка та  домашній улюбленець - песик Барс, що довго біг за автобусом, аж поки не розтанув у дорожньому пилу.

Вибухи залишалися далі і далі, автобус віз людей у невідоме. Кожен рвав якусь невидиму живу ниточку з чимось рідним, залишав частинку себе на випаленій, багатостраждальній землі.

Пройде час …  Пройде майже тисяча днів… Будуть труднощі, проблеми, нужда. Будуть зневіра та страждання. Але буде і підтримка, буде співчуття і взаємодопомога. За цей час дуже багато зміниться в житті вимушених переселенців. Хтось стане сильнішим, для когось відкриються нові шляхи, хтось знайде себе на новому місці. Але одне залишиться незмінним. Це – бажання повернутися до себе додому. Вийти на знайомій зупинці, пройтися своєю вулицею, ступити на рідне подвір’я. І тому хлопчикові, що тепер єдина опора для мами. І тій дівчинці, що так і не станцювала свій випускний танець з однокласником. І навіть бабусі, яка кожен рік прикрашала свій дворик розкішними кущами чорнобривців…

Тому це – моя історія! Бо ці люди – мої друзі, мої сусіди, мої знайомі. Вони – мої співгромадяни!