Я мати з двома дітьми, 16 і 10 років. Під час початку війни вимушена була виїхати в інше місто, тікаючи від обстрілів. Молодша донька від страху перестала їсти, і коли ми терміново виїжджали в Івано-Франківську, вона одразу потрапила в лікарню з болями в серці та шлунку. Ми досі лікуємося від аритмії: кожні півроку ставимо холтер і під уважним наглядом спостерігаємо за серцем.

Я сама була з дітьми вдома, і перший день був шоком — страх за життя дітей і багато думок, що робити і як виїхати. Діти побачили і почули весь жах війни з вікна. Пояснювати можна було пізніше, бо сама була в шоковому стані.

Кожен день, коли були вибухи і ми не розуміли, що летить над хатою, був для мене найстрашнішим — що зараз вже і на нас упаде бомба чи ракета. Страшно і досі.

Я думаю, що мої діти стикнулися з психологічною проблемою. Це проявилося пізніше, коли переїхали в інше місто: немає друзів, інше місто, новий клас і школа, немає можливості повернутися в старе життя і багато чого ще.

Перші дні були страшні і голодні, але я шукала і знаходила в новому місті гуманітарні фонди, що допомагали.